Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

особистості, отож, якщо вони коли-небудь «не зійдуться характерами», вся злагоджена динаміка команди розлетиться вдрузки. Капітан і Наомі, їхня старпомка — вони пара коханців, але що як ці двоє поб’ють свої горщики? Тоді можеш не тільки роботу втратити, а й щось більше. І вічно саме це його непокоїло, хоч би до якої команди довелося пристати ось цим разом. І це вже скільки літ налітав він на «Росинанті», а все та сама гризота його мучила, дарма що за весь цей час нікотре з них не зіскакувало зі своїх рейок: панувала тут така собі сталість. І виходило воно так, що кожного разу наприкінці чергового рейсу Алексові скочувався з душі камінь — але ж і знову на тій душі легшало, коли його знову брали в політ. Хай і не завжди, але принаймні зазвичай.

Ось і це прибуття на станцію Тайко — хіба не мало воно при­нести полегшення? Їхній «Росі» так скопитився, як досі ще ніколи не бувало, принаймні на Алексовій пам’яті, а корабельні на Тайко були чи не найкращі — й чи не найприємніші — в системі. Питання, куди остаточно приткнути їхнього в’язня з Нової Землі, нарешті опинилося на плечах когось іншого: з корабля його забрали. «Едвард Ізраель», що товаришив їм у дорозі від Нової Землі, спокійно пропалював простори в напрямі Сонця. Тут попереду — добрих пів року самих тобі ремонтних робіт і релаксацій. Хоч з якого раціонального погляду зиркни — начебто менше підстав для тривоги.

— То що ж воно тебе жучить тамечки, у твоїй душі? — запитав Еймос.

Алекс стенув плечима, відчинив єдину в їхньому помешканні крихітну холодильну установку, зачинив її — та й знову стенув плечима.

— Якесь лайно таки запевне жучить тебе.

— Та знаю.

Освітлення мало жовто-блакитну ясність, імітуючи цим світанок, але Алекс так і не спав досі. А як і спав, то хвилинку-дві. Еймос усівся за шинквас і налив собі чашку кави.

— Ми з тобою нічим таким не займаємось, коли треба, щоб я засипав тебе запитаннями, правда ж? Тож ти міг би вибалакатись, аби тобі полегшало, гаразд?

Алекс засміявся.

— Це ніколи мені не помагало.

— Ну то й не треба.

Під час перельотів Голден і Наомі, самі того не завважуючи, перепліталися одне з одним. Для двох коханців то був природний спосіб пристосуватися: тішитися одне одним більше, ніж іншими членами команди. Якби вони чинили якось інакше, це стурбувало б Алекса. Однак тоді він лишався переважно у товаристві самого Еймоса. Хоча Алекс пишався своїм умінням уживатися хоч би з ким із екіпажу, й Еймос у цьому плані не був винятком. Ну, а сам Еймос — що? Та чоловік без підтекстів. Коли цей механік казав, що хоче побути на самоті, то він і справді тільки цього й хотів. Коли Алекс питав Еймоса, чи не бажає той прийти до нього на перегляд свіжоскачаних фільмів «нео-нуару», допіру з Землі, то щораз отримував лише суто конкретну відповідь на запитання. Аніяких тобі натяків на осуд позаочі, жодних соціальних утисків чи ігор на витіснення. Просто було те, що було, та й годі. Часом Алекс замислювався, що б то було, коли б саме Еймос був помер на «Доннаджері», й довелося б йому промучитися останні кілька років із Шедом Карві, їхнім старим лікарем.

Можливо, все тоді склалося б і не так добре. А, мо’, Алекс таки пристосувався б? І хто його знає...

— Та мав я сни... і вони мене непокоїли, — признався Алекс.

— Типу кошмарів?

— Ба ні! Хороші сни. Такі снива, що кращі за реальний світ. І прикрість була та, що я розлучався з ними.

— Хух! — видихнув Еймос і запив це ковтком кави.

— А тобі хіба ніколи не снилося щось подібне?

— Мені — ні.

— А головне, що у всіх них була Талі.

— Талі?

— Талісса.

— Жінка твоя, колишня.

— Вона, — мовив Алекс. — Завжди вона приходить у сни і все таке... хороше. Тобто ми наче й не вкупі. Часами заносить мене й назад, на Марс. Буває, що вона й на кораблі опиниться. Просто вона поруч, і нам так добре, а тоді я прокинусь, а її ж тут немає — ми не разом... А ще...

Еймос насупив брови, а рота розтулив, і його обличчя ніби змаліло, от мов через те, що забагато думок його обліпило.

— І ти хотів би знову кинути якір біля неї?

— Та, як по правді, то й ні.

— Тобі хочеться?

— Ба ні, не секс мені сниться.

— Отже, ти лишаєшся при своїх бубнових. Це все, що я втямив.

— А почалося це ще там, — сказав Алекс, маючи на увазі їхнє перебування по той бік кілець, коли вони кружляли понад Новою Землею. — Вона прийшла, і повела мову зі мною... й відтоді мені її бракує.

— Угу.

— Вона стільки літ чекала на мене, а я просто не був тим, ким хотів бути.

— Еге ж. Хочеш кави?

— А таки хочу, — відповів Алекс.

Еймос налив йому чашку. Механік не додав цукру, але додумався лишити вільну третину посудинки для вершків. Одна з тих зворушливих дрібничок життя в згуртованому екіпажі.

— Не подобається мені, що я так нечемно порвав із нею, — знову заговорив Алекс. То було просте твердження, ніяке не одкровення, але ці слова мали вагу сповіді.

— Що ні, то ні, — погодився Еймос.

— Якась частина моєї душі гадає, що це добра нагода.

— Це?

— Ну, поки «Росі» вилежиться в сухому доку... то я тим часом скочив би на Марс, побачив би її. Пробачення попросив би.

— А тоді кинув би її знову, аби встигнути на корабель, поки він не відчалив без тебе?

Алекс задивився у свою каву.

— Розлучитися по-людськи... Краще все владнати.

Еймос здвигнув плечима на всю їхню ширину.

— То й лети.

Лавина заперечень заповнила йому голову. Відколи їхня четвірка сформувала екіпаж корабля, вони ні разу не розлучалися. І щоб оце зараз та розпався гурт?