Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

час вони ведуть війну з мамою через Маґду та ховають печиво в сестриному комоді. Мені безпечно з ними, хоч вони теж не дозволяють недозволеного. Вони тримаються за руки, а мої батьки ніколи так не робили. Я не мушу нічого удавати, щоби заслужити їхню любов, не маю прикидатися іншою людиною, аби отримати схвалення. У них так затишно — пахне грудинкою з тушкованою квасолею, солодким хлібом, чолнтом — це така навариста печеня, яку бабуся несла тушкувати до пекарні у Шабат, бо ортодоксальним юдеям не можна користуватися пічкою в суботи.

Мої бабуся і дідусь щасливі бачити мене. Ранок стає чудовим. Я сідаю на кухні, смакую горіхові рулетки. Раптом лунає дзвінок у двері. Дідусь йде відчинити. За мить він вбігає до кухні. Він тугий на вухо, тому його попередження добре чутно.

— Ховайся, Діцуко! — кричить дідусь. — Твоя мама тут!

Він намагається мене захистити, але натомість видає.

Більше за все мене бентежить вираз маминого обличчя, коли вона бачить мене на кухні у своїх батьків. Ніби вона вражена не тим, що бачить мене тут, а тим, що бачить мене взагалі. Наче її дивує сам факт мого існування. Наче я не та, яку вона чекала або воліла побачити.

Мені ніколи не бути вродливою — це мама дуже виразно дала мені зрозуміти, — але того року, коли мені виповнилося десять, вона переконує мене, що мені більше ніколи не доведеться ховати своє обличчя. Доктор Кляйн з Будапешта виправить мою косоокість. Я смакую шоколадкою та насолоджуюся незвичним для мене маминим піклуванням у потязі до Будапешта. Доктор Кляйн — світило, як каже моя мама, він перший, хто зробив операцію на очах без анестезії. Я надто захоплена романтикою подорожі, можливістю бути з мамою наодинці, аби збагнути її попередження. Мені не спадало на думку, що операція може бути болісною. Доки я не відчула це особисто. Мама та її родичі, які познайомили нас із доктором Кляйном, щосили намагаються втримати мене, поки я пручаюся на операційному столі. Гірше за нескінченний жахливий біль лише відчуття, коли люди, які люблять тебе, позбавляють тебе можливості ворушитися. Лише згодом, дуже згодом після вдалої операції я зможу поглянути на ситуацію маминими очима та зрозуміти, як важко вона переживала мої страждання.

Я відчуваю себе найщасливішою наодинці, коли можу зануритися у власний внутрішній світ. Одного ранку, коли мені було тринадцять, дорогою до школи, приватної гімназії, я відпрацьовую па з постановки «Блакитний Дунай», з якою моя балетна трупа виступатимете на фестивалі на річці. Імпровізація захоплює мене, і от я вже танцюю свій власний танок, у якому уявляю, як зустрічаються мої батьки. Я танцюю обидві партії. Тато робить комічний випад, щойно бачить, як мама заходить до кімнати. Мама прискорює оберти та високо стрибає. Я вигинаюся, наче від щасливого реготання. Насправді я ніколи не бачила щиру мамину радість та не чула, щоб вона колись реготала до болю в животі, але у своєму тілі я відчуваю всю її невикористану радість.

Діставшись нарешті до школи, я виявляю, що гроші, які тато дав мені заплатити за пів семестру, зникли. Якимось чином я загубила їх під час свого метушливого танцю. Я перевіряю всі кишені та складки вбрання, та все одно не можу їх знайти. Жах майбутньої розмови з татом обпікає все моє єство впродовж цілого дня. Вдома він не дивиться мені в очі, коли замахується на мене. Це сталося вперше зі мною, взагалі з будь-ким з нас. Він не вимовив ані слова після цього. Лежачи в ліжку вночі, я хочу померти, аби тато страждав через свою провину. Потім я волію, аби помер тато.

Чи ці спогади дають мені уявлення про мою силу? Чи про мою рану? Гадаю, будь-чиє дитинство — це територія, на якій ми випробовуємо нашу значимість або навпаки — це мапа, з якої ми дізнаємося розміри та межі нашої вартості.

Гадаю, будь-яке життя — це дослідження речей або явищ, яких ми не маємо, але воліємо мати, та тих, які маємо і яких воліємо позбутися. Мені знадобилися десятиліття, аби збагнути, що я мала б ставити собі зовсім інше запитання. Не «чому я живу?». А «що саме я маю робити з даним мені життям?».

Наша повсякденна сімейна драма була ускладнена війною та переділом кордонів. Словацький регіон, у якому я народилася та виросла, був частиною Австро-Угорщини до Першої світової, але в 1918 році, за десять років до мого народження, Версальський договір перекреслив мапу Європи та створив нову державу. Чехословаччину було абияк зліплено з аграрної Словаччини, у тому числі моєї рідної місцевості, населеної угорцями та словаками, з технологічніших районів Моравії та Богемії, які етнічно були чеські, та з Підкарпатської Русі, яка зараз є частиною України. З утворенням Чехословаччини моє рідне місто Кошша в Угорщині стало містом Кошице у Чехословаччині. Тепер моя родина стала належати до двох меншин. Ми були етнічні угорці, що мешкають у переважно чеській країні, і євреї.

Хоч євреї і жили в Словаччині з одинадцятого століття, до 1840 року їм не було дозволено селитися в Кошші. Навіть згодом міські чиновники за підтримки християнських торгівельних асоціацій чинили перепони євреям, які мали намір там оселитися. Та навіть попри спротив на початку століття у Кошші утворилася одна з найбільших єврейських громад у Європі.

На відміну від інших східноєвропейських країн, як, наприклад, у Польщі, угорські євреї не були відокремлені, тому моя родина спілкувалася виключно угорською і зовсім не говорила їдишем. Ми були частиною соціуму й користувалися усіма привілеями: отримували освіту, працювали, відвідували культурні заходи. Та все одно ми стикалися з упередженнями, прихованими або відкритими. Це не нацисти винайшли антисемітизм. Я виросла з відчуттям неповноцінності, з переконанням, що краще приховувати свою належність до євреїв, що безпечніше розчинитися у натовпі і не виділятися. Було складно віднайти свою справжню приналежність та самовизначитися. Тоді, у листопаді 1938 року, Угорщина знову захопила Кошице, і ми наче повернулися додому, не зрушивши з місця.

Моя мама стоїть на балконі палацу Андраші — цю стару будівлю було поділено на окремі сімейні квартири. Вона вивісила на перила плахту зі східним орнаментом. Вона не прибирає, вона святкує. Адмірал Міклош Горті, Його Високість регент Королівства Угорщини, прибуває сьогодні до нашого міста з офіційним візитом, аби привітати з приєднанням до Угорщини. Я добре розумію захоплення та гордість моїх