Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— Шкода, Діцуко, що ми не блондинки, як Клара, — шепоче мені Маґда вночі.

Комендантські години та дискримінаційні закони прийдуть лише за кілька років, та саме парад Горті — це точка відліку всього, що настане згодом. Угорське громадянство надало нам належність до спільноти з одного боку і вигнання з неї з іншого. Ми тішимося, коли розмовляємо рідною мовою, коли нас визнають за угорців, але це визнання залежить від нашої подібності до них. Сусіди наполягають, що виключно угорці, які не є євреями, мають право носити традиційне вбрання.

— Краще нікому не казати, що ти юдейка, — попереджає мене моя сестра Маґда. — Інакше люди захочуть забрати твої гарні речі.

Маґда першопрохідниця; вона допомагає мені пізнавати світ. Розкладає все по поличках, розповідає подробиці, часто тривожні, які змушують мене замислитися. У 1938 році нацистська Німеччина вдирається в Польщу, а угорські нацисти — нілашисти3 — займають квартиру під нами в палаці Андраші. Вони плюють у Маґду. Вони виганяють нас. Ми переїжджаємо до нової квартири на вулиці Лайоша Кошута, 6. Тепер ми мешкаємо в глибині кварталу, а не на головній вулиці, і це не надто сприяє татовій справі. Квартира звільнилася, бо її попередні мешканці, інша єврейська родина, поїхали до Південної Америки. Ми уже знаємо, що дуже багато юдейських родин покидають Угорщину. Татова сестра Матильда поїхала ще кілька років тому. Зараз вона живе в Нью-Йорку, у місці з назвою Бронкс, у єврейському кварталі. Її життя в Америці видається нам занадто обмеженим. Про наш від’їзд не йдеться.

Ми не відчуваємо, що війна вже тут, навіть у 1940-му, коли мені вже виповнилося тринадцять, а нілашисти починають забирати євреїв-чоловіків у Кошші та відправляти їх до таборів примусових робіт. Мого тата не забрали. Не в перший збір. Ми заперечуємо те, що відбувається, аби захиститися. Якщо не зважати, ми можемо продовжувати жити як живемо, непомічені. У наших думках ми зберігаємо світ у мирі та безпеці. Ми можемо стати невидимі для усього зла.

Та от одного дня в липні 1941 року Маґда їде на велосипеді та раптом чує завивання сирен. Вона мчить три квартали, аби сховатися у домі дідуся й бабусі, але знаходить його зруйнованим. Дяка богові, вони вціліли. Але власниця їхньої квартири ні. Це була єдина випадкова атака, яка зруйнувала один випадковий район. Нам кажуть, що у смерті та руйнуванні винні росіяни. Ніхто в це не вірить, але й спростувати не може. Ми — ті, кому пощастило, і водночас ті, що постраждали. Купа каміння на місці, де щойно був дім — ось правда, яку не можна спростувати. Знищення та припинення існування — ось фактичне сьогодення. Угорщина приєднується до Німеччини в операції «Барбаросса». Ми йдемо наступом на Росію.

Десь у ті часи нас змусили носити жовті зірки. Можна спробувати сховати зірку під пальтом. Та навіть коли моєї зірки не видно, я відчуваю, ніби зробила щось дійсно погане і маю бути покарана. У чому саме полягає мій гріх, що його не можна спокутати? Моя мами завжди біля радіо. Коли ми на пікніку коло річки, тато розповідає історії, як він був військовим полоненим у Росії під час Першої світової. Я знаю, що його пристрасть до свинини та байдужість до релігії беруть свій початок з досвіду перебування у полоні — це його травма, хоч я тоді й не знала, як це обізвати і що воно таке. Я знаю, що війна — першопричина його нещастя. Але війна, ця війна — вона все ще десь там. Я можу її не помічати, тож я й не помічаю.

Після школи я п’ять годин займаюся балетом у студії і ще починаю займатися гімнастикою. Спочатку це лише додаткова практика для балету, та згодом гімнастика стає для мене такою ж пристрастю, як балет, я набуваю майстерності такого ж рівня. Я вступаю до книжкового клубу, який складається з дівчат з моєї приватної гімназії та учнів сусідніх приватних шкіл для хлопців. Ми читаємо «Марію Антуанетту: Портрет звичайної жінки» Стефана Цвейга. Ми обговорюємо здатність Цвейга описувати історію зсередини, від особи однієї людини. У книжковому клубі є один хлопець, Ерік. Якось він звертає на мене увагу. Я бачу, як він невпинно дивиться на мене, коли я говорю. Він високий, у нього веснянки та рудувате волосся. Я уявляю Версаль. Уявляю будуар Марії Антуанетти. Уявляю, як ми з Еріком там удвох. Я нічого не знаю про секс, мої фантазії романтичні. Я перехопила його погляд і подумки запитую себе: «Цікаво, які в нас будуть діти? В них теж будуть веснянки?». Ерік підходить до мене після дискусії. Від нього так приємно пахне, ніби свіжим повітрям, ніби травою на березі річки Горнад, де ми незабаром гулятимемо.

Наші взаємини від самого початку набувають значення та сенсу. Ми обговорюємо літературу. Обговорюємо Палестину (він завзятий сіоніст). Час тепер не надто сприятливий для безтурботних зустрічей. Наш зв’язок — це не звичайна дитяча закоханість. Наше кохання дивиться в обличчя війні. Для євреїв вже введено комендантську годину, та однієї ночі ми вислизаємо без пов’язок із жовтою зіркою. Ми стоїмо в черзі до кінотеатру. Знаходимо місця в пітьмі. Дивимося американський фільм з Бетті Дейвіс у головній ролі «Рушай, мандрівниче» (Now, Voyager). Справжню американську назву я відкрила згодом, бо в Угорщині він називався Utazás amúltból, «Подорож у минуле». Бетті Дейвіс грає незаміжню доньку, яку тиранізує її сувора матір. Вона намагається відшукати себе та звільнитися, але мамина критичність неодмінно розчавлює її. Ерік вбачає в цьому політичну метафору про самовизначення та самоцінність. Я бачу риси поведінки моєї мами та Маґди. Мама обожнює Еріка й водночас промиває мізки Маґді через легковажні побачення, вона благає мене їсти більше й відмовляється насипати Маґді повну порцію, вона завжди мовчазна та задумлива, але голосно лає Маґду. Гнів моєї мами, хоч він ніколи, власне, не спрямований на мене, лякає мене до нестями.

Боротьба в нашій родині чи протистояння з Росією, що наближається,