Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— хтозна, що чекає на нас попереду. В темряві й хаосі невизначеності ми з Еріком запалюємо власне світло. Щодня, коли наша свобода та право вибору обмежуються дедалі більш завзято, ми плануємо наше майбутнє. Наші взаємини — це міст, який ми можемо перейти, аби втекти від теперішніх турбот до майбутнього щастя. Плани, пристрасть, обіцянки. Можливо, саме смута навколо дає нам можливість насолоджуватися одне одним без зайвих сумнівів та запитань. Ніхто крім нас не знає, що має статися. Ми є одне в одного, ми бачимо наше майбутнє так само виразно, як бачимо наші руки, коли поєднуємо їх. Одного серпневого дня 1943-го ми йдемо на річку. Він бере із собою камеру та фотографує, як я в купальному костюмі сиджу в шпагаті на траві. Уявляю, як показуватиму цю фотокартку нашим дітям, розповідатиму їм, як нам вдалося зберегти нашу любов та тепло.

Коли я повернулася того дня додому, тата вже не було. Його забрали до примусового робітничого табору. Він просто кравець, йому чхати на політику. Чим та кому він заважає? Як його вистежили? Невже в нього є вороги? Мама багато про що мені не сказала. Ну зрозуміло, це ж тому, що вона й сама не знає. Чи вона в такий спосіб захищає мене? Чи, може, себе? Вона ніколи відверто не говорить про свої хвилювання, але впродовж довгих місяців, поки тато не з нами, я відчуваю її сум та жах. Я бачу, як вона намагається приготувати декілька страв з однієї курки. У неї часті мігрені. Ми беремо квартиранта, аби перекрити брак грошей. У нього крамниця через вулицю навпроти нашої квартири. Я сиджу в його крамниці впродовж годин, мені спокійніше, коли він поруч.

Маґда вже доросла та, ясна річ, не ходить до школи. Якимось чином вона дізналася, де перебуває тато, та ходить побачитися з ним. Вона спостерігає, як він згинається під вагою столу, який змушений тягати з місця на місце. Це й усе, що вона розповіла мені про свій візит до нього. Я не знаю, що це вона мені змалювала. Не розумію, кому потрібна ця робота, заради якої тата забрали й утримують. Не знаю, як довго він буде в полоні. Я малюю собі два образи тата: перший такий, яким я знаю його все своє життя, — з рота стирчить сигарета, на шиї намотана мірна стрічка, в руках крейда, щоб ставити помітки на коштовній тканині, очі блищать, він от-от заспіває або розповість жарт. І новий образ: він у місці без назви, на нічиїй території, підіймає заважкий для нього стіл.

На свій шістнадцятий день народження я не йду до школи, лишаюся вдома через застуду, й Ерік приходить до мене, аби подарувати шістнадцять троянд та мій перший солодкий поцілунок. Я щаслива та сумна водночас. Що я можу втримати? Що залишиться? Ту фотокартку, що зробив Ерік на річці, я віддаю подрузі, не пам’ятаю чому. Для збереження. Я не маю передчуття, що мене незабаром тут не буде, ще задовго до мого наступного дня народження. Проте якимось чином я припускала, що маю знайти когось, хто міг би зберегти докази мого існування, що я маю посіяти навколо свідчення власного життя, наче насіння.

Деякий час по тому, на початку весни, після семи чи восьми місяців у таборі мій тато повертається. Яке щастя — його звільнили саме напередодні Песаху, який ми святкуватимемо за тиждень чи два. Ми так вважаємо. Він знову вішає на шию сантиметр та бере до рук крейду. Він зовсім не розповідає, де був.

Одного дня через кілька тижнів після повернення тата я сиджу на синьому маті в гімнастичній студії та розігріваюся звичайними вправами на підлозі: витягую пальці ніг, розробляю стопи, розтягую ноги, руки, шию та спину. Відчуваю себе знову собою. Я вже не малий косоокий гном, що боїться називати своє ім’я. Я вже не донька, яка боїться за свою родину. Я артистка та спортсменка, моє тіло міцне та рухливе. Я не маю ні Маґдиної вроди, ні Клариної слави, але я маю гнучке та виразне тіло, в якому прокидається жіночність, і це єдина річ, що важлива для мене. Мої тренування, моя майстерність, моє життя, сповнене можливостей. Найкращі з нашої гімнастичної команди потрапляють до олімпійської тренувальної збірної. Олімпійські ігри 1944 року скасовано через війну, та ми лише радіємо через купу часу, яку тепер маємо на підготовку до наступних.

Я заплющую очі, витягую руки й торс уздовж ніг. Моя подруга підштовхує мене пальцями ніг, я підводжу голову та бачу тренерку, яка прямує до мене. Ми всі трохи повернуті на ній. Не в сексуальному плані. Вона наш кумир. Часом ми йдемо довшою дорогою додому, аби пройти повз її дім. Там ми сповільнюємося, сподіваючись урвати її погляд чи роздивитися силует у вікні. Нам конче хочеться дізнатися про ту частину її життя, яка прихована від нас. В очікуванні майбутніх Олімпійських ігор, які мають відбутися, щойно скінчиться війна, я тренуюся не так через прагнення результату, як завдяки підтримці та вірі в мене тренерки. Якщо мені вдасться всотати все, чого вона мене вчить, якщо я зможу виправдати її довіру, на мене чекатимуть видатні звершення.

— Едітко, — каже вона, підійшовши до мого килимка, формально звернувшись до мене на повне ім’я, але в зменшувально-пестливій формі. — На кілька слів, будь ласка.

Її пальці тендітно ковзнули моєю спиною, коли вона проводила мене до коридору.

Я дивлюся на неї, в моїх очах питання. Може, вона помітила, що я вдосконалила стрибки? Може, вона хоче, аби я провела в групі додаткове тренування з розтяжки наприкінці заняття? Може, хоче запросити на вечерю? Я рада зголоситися ще до її запитання.

— Не знаю, як це тобі сказати, — почала вона.

Тренерка уважно дивиться на моє обличчя, потім обертається до вікна, крізь яке пробиваються яскраві сонячні промені.

— Щось із моєю сестрою? — питаю я, навіть не встигнувши збагнути жахливу картину, яку малює мені моя уява. Клара зараз навчається в консерваторії в Будапешті. Мама поїхала до Будапешта, аби подивитися її концерт та заманити додому на Песах. І поки моя тренерка стоїть поруч зі мною у вестибюлі, переминаючись з ноги на ногу, неспроможна подивитися мені в очі, я нервую, що їхній потяг зійшов з колії. Зараз лише початок тижня, тож їм зарано повертатися додому, але це єдина жахлива