Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Маша мовчить, але знаю, що вона уважно слухає.

— Не розумію, як я могла так попастися, Машо. Грошей тепер майже не має, а мені ще кілька днів бути. Бабусі подзвонити не можу, в неї серце хворе.

— Тихо-тихо, — перериває подруга, її голос стає заспокійливим. — Все, все, не хвилюйся. Я тобі скину скільки потрібно, гаразд? Ти де ходиш, все ще в тому парку?

— Іду до готелю, — відповідаю, витираючи сльози рукою.

— Поліно, обережніше там! — попереджає подруга і в цей момент переді мною з'являється кілька дорослих чоловіків. Вони голосно сміються, натовпом перемовляючись, весело кепкують один з одного. Не встигаю ухилитися, і буквально врізаюся в одного з них.

— Вибачте... — бурмочу на автоматі, не встигнувши звести очі.

— Ой, та нічого страшного, — сміється хтось із компанії, звільняючи мені шлях.

Поспішаю пройти повз них, поки не зачепили розмовами.

— Поліна? — звучить знайомий голос, і я завмираю.

Обертаюся і бачу перед собою...

— Максиме... — шепочу тихо.

Я ще не встигла повністю усвідомити ситуацію, і від цього розгубленість буквально захльостує. Це ж той самий Максим, який упіймав мене на сходах і уважно слухав мою доповідь. Саме про зустріч із ним я мріяла, фотографуючись з тим птахом...

Максим дивиться на мене з явним подивом, але без сарказму чи глузування.

Я наївне, дерне дівчисько… Сльози знову застилають очі.

Погляд чоловіка раптом змінюється з розважального на дбайливий.

— Що з тобою? Хто тебе скривдив? — питає серйозно, відділяючись від своєї веселої компанії.