Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

— Чи йшов дощ, коли ви прибули?

— Лило, ніби сам Господь пішов до вітру.

Сесіл наказує придивитися уважніше, й Еміль сідає навпочіпки, щоби покопирсатись у багнюці, звичним рухом підбираючи поли плаща від бруду. Чутно шепіт поліціянтів. Досі Вінґе їх не розчарував. Коли балачки стихають, один із них починає насвистувати простеньку мелодію, яку Еміль чув раніше від п’яниць і гульвіс. Це жартівлива пародія на біблійну історію про Ноя, на яку свистуна, вочевидь, надихнуло порівняння колеги. Трохи вище на схилі є сліди, що ведуть до однієї з кам’яниць.

Сесіл стверджує, що чоловік сидів саме тут. І радить шукати сліди на землі і на стіні.

І справді, просмолена брама захляпана ледь видимими, ще не засохлими бризками, що залишають на пучках пальців червоні сліди, схожі на панцирі жучків-­сонечок, яких Еміль нещодавно чавив. На захищеній від дощу сходинці такі самі сліди. Еміль досліджує землю довкола. ­Сесіл ­велить подивитися ліворуч, чоловік носив персні на правій руці, якою володів гірше. Поверх багнюки видніють білі осколки запеченої глини. Сесіл каже заглянути чоловікові до рота. Еміль вертається назад, неохоче відводить щоки чоловіка мізинцем, та все даремно — там темно, як у могилі, доводиться запхати декілька пальців та обмацати. Опісля він витирає руку об жилет мертвого, обертається, мружиться в нічне небо та звертається до своїх супут­ників.

— Чи не могли би ви відчинити браму?

Поліціянти виконують Емілеве прохання. Один із помічників стукає в найближче вікно, розмахуючи жетоном, і врешті якась заспана баба відчиняє замок. Вінґе видряпується сходами аж до самого верху і впирається у двері, що ведуть на горище. Приклавши вухо до дверей він чує те, що й підозрював: шкребіт сотень мишей. Сонні сусіди кажуть, що приміщення орендує якийсь купець для зберігання зерна.

Констапель дає знак одному з мешканців, той усією вагою напирає на двері, і замок здається. Із горища тхне вологою і затхлістю, скрізь шмигають маленькі мишачі тільця, лискучі темно-сірі плями в тіні під балками і похилим дахом. Миші обліпили мішки, якими вкрита долівка, від їхніх рухів тканина звивається і випинається. Скарб, який їм дістався, занадто цінний, аби відволікатися на людей. Один із поліціянтів тупає ногою і плескає у долоні, та на це звертають увагу лише ті шкідники, які перебувають у безпосередній близькості.

Еміль на мишей не реагує. Набирає жменю вологого вівса з мішка, зважує в руці і нюхає, чи не тягне пліснявою. Із дірявого даху капає. За рядами мішків видніються подвійні дверцята в нікуди: за ними чотири поверхи до вуличної бруківки. Еміль піднімає засуви і натискає, одна стулка повертається на завісах і впирається в похилий дах. Просто над його головою стирчить балка, оббита почорнілою бляхою, міцно зафіксована і з гаком на кінці, за допомогою якого сюди підіймали меблі й товари. Еміль розвертається, спускається сходами на вулицю, проминає місце, де лежить труп, і прямує схилом униз. Далі обшукує стічний рівчак і знаходить те, що шукав,— вкритий плямами блок, що скотився бруківкою і потрапив до купи сміття, яке чомусь не спалили під час весняного прибирання. Картина складається, й Еміль остаточно уявляє весь перебіг подій, що призвели до цієї смерті. Вогник відчайдушної надії, що це вбивство наведе на слід Тюко Сетона, вкотре згасає. Вінґе кличе констапеля, за яким назирці плентаю­ться допитливі помічники.

— Це не вбивство, а нещасний випадок, хоч і дуже незвичний.

Поліціянти обмінюються промовистими поглядами, а їх­ній начальник розводить руками, чекаючи на пояснення.

Вінґе вказує на сходи:

— Чоловік сидів ось там. Імовірно, повертався додому із шинка або з вулиці Баґґенсґатан[12], ну або ще з якогось місця. Вирішив викурити люльку. Можливо, навіть задрімав із нею в зубах, у всякому разі у роті в нього повно осколків кераміки, решта залишилася коло сходів. Зерно на горищі вже давно гниле, на полицях багаторічний шар пороху, а на балку під дахом нічого не вантажили вже більше року. Якщо спитати власника приміщення, думаю, він розповість, що орендар відмовився від свого зіпсованого товару. А оскільки дах протікає, то, найімовірніше, між ними точилася суперечка про відшкодування й орендну плату, можливо, навіть відбувся судовий процес. Ніч була вітряна, судячи з того, що я чув перед сном. Блок кріпився на мотузяній петлі, що до нитки стерлась об гак. Нічний шторм доконав ту мотузку. Блок рухнув чоловікові на голову і покотився вниз бруківкою. Він лежить он там, унизу, весь у крові. Ця штука важить щонайменше чверть пуду, і якби не чоловік, вона розколола би кам’яну сходинку. Тіло ж або само скотилося туди, де лежить зараз, або ж чоловік ще спромігся підвестися на ноги і зробити кілька непевних кроків до настання смерті. Травми голови часом спричиняють дивні конвульсії…

Еміль затинається від миттєвого спогаду. Перед його очима на кріслі з дірою на місці сидіння похитується Ерік Тре-Русур, на чолі кривава пов’язка, а з горщика під кріслом ллється. Еміля пересмикує, і перш ніж він себе опановує, помічники констапеля встигають перезирнутися.

— Дерев’яний блок хоч і пробив череп, але майже не поранив шкіру, тому кровотеча виявилася незначною. У багнюці ще залишилися краплі крові. Якби не дощ, ви б і самі їх побачили.

Констапель посвистує і водить очима за рукою Еміля.

— Хай йому трясця! Яка ймовірність такої смерті?

Сесіл каже, що це за межами математики.

Еміль лише знизує плечима:

— Світ не був би таким дивним місцем без усіх цих загадкових речей.

— І хто ж винен?

Сесіл вважає, що це безнадійна справа. Голос правосуддя непохитний.

— Якщо ваша воля, можна спробувати домогтись, аби відповідальність була розділена між власником приміщення й орендарем, але не думаю, що із цього вийде щось путнє. Обидва займуть очевидні позиції. Найбільше тут винен випадок. Зрештою обізвуться родичі померлого, можете розповісти їм усю правду, щоби могли подати до камерного суду, якщо вирішать, що справа того варта.

Констапель замислено тискає колюче підборіддя, не ко­ментуючи Емілеві поради.

— Он воно як… Ну що ж, дякую вам за допомогу.

Еміль киває у відповідь і розвертається, щоби піти геть. Троє чоловіків проводять його поглядом і, не дочекавшись, коли Вінґе опиниться хоча би за рогом вулиці, вибухають жвавою розмовою. Вже повертаючи праворуч, Еміль помічає, як незнайомий йому помічник відраховує гроші своєму колезі. Сам же він відчуває лише роздратування — ніби йому весь час суфлювали мовою, яку Еміль не до кінця розуміє.

Залишившись наодинці, чоловіки з дому Індебету з полегшенням видихають.

— У мене від нього мороз по шкірі…

— І не кажи. Якщо тобі раптом закортить податися у злочинці, краще зачекай, коли його посадять до божевільні.

4.

Вони ніколи не зустрічаються в домі Індебету, побоюю­чись, що туди за якоюсь потребою може навідатися сам Ульгольм. Начальник поліції терпіти не може Еміля Вінґе, який невідрізнимо схожий на свого брата, у минулому — запеклого ворога Ульгольма. Ісак Райнгольд Блум так боїться бути викритим у співпраці, що заробив безсон­ня й кольку в боці. Блум пересмикується від весняної дощової прохолоди і відкидає вагання.