Читати книгу - "Енергія Істини - Пролог (e/verity - Prologue), SigmArs"

— Хм,  Мати, мені здається, цей хлопчина вкрай знахабнів, раз не розмовляє з тобою на рівних без достатньої поваги, – надувши щічки, торочила вона.

— Та ми з ним розмовляли про те, про сьоме.

— Хто ти така, дівчинка? – питав з зацікавленістю Бернард.

— Сам ти хто, дурник малий!

— Пробачте, пане. Забула представити вам – це моя доця, Абелія. А мене, вашу, покірну слугу звуть Лаура – вказувала молода дівчина років двадцяти, на себе пальцем, з широкою посмішкою на обличчі, та навіть, черезмірним послухом, як до малого хлопця.

— Ну, тоді давай знайомитись!

— Ні, хлопчисько!  Ти, не заслуговуєш моєї уваги.

— В сенсі?

— Розумієш пане Бернард наша Абелія має деяку проблему в знайомстві з хлопцями. Тому всіх гнала геть і не хотіла, розмовляти, а тим більш дружити. Ось так.

— Тепер я розумію. У мене була протилежна ситуція. Усі гнали геть і не хотіли бачити в лице.

— Гей, що ти знов витворяєш? – тільки я маю право розмовляти так з моєю матусенькою, а не ти, малий дурню!

— Донечко, досить! – Не треба таку бур’янину при Бернарді виливати! – поскаржилася мати дівчинки.

— А тебе мати ніхто не питав! – Хм, – Абелія надула щічки, – це моя думка, що хочу, то кажу. І це матусе, вас не стосується,— фиркнула дівчинка і обурено відвернулася.

— Вибачте мою доньку, якщо вас образила, вона ненавмисно, – намагалася вибачитися перед Бернардом пані, паралельно заспокоюючи свою малу. Навіть ми з татом не завжди її розуміємо, хоча характером точно в нього пішла.

Я вважаю сильно її розбалували. Крім того немає нічого страшного, тітко. Мені вже казали багато всякого за життя, і на багато гірше, тому я звик... – з хибною усмішкою на обличчі промовив тоді хлопець.

Тут пані Лаура стрімко піднялася зі свого місця на кріслі і притиснулась до хлопця, тихенько шепчуши на вушко:

— Абелія постійно любить копризувати по всяким дрібницям. Але насправді завжди чесна з усіма, і хоче допомогти, тільки по своєму – казала та. Але через свій характер оточуючі хлопці навть побоюються її. Її татусь теж трохи шумний буває, і полюбляє «поради» видавати.

Тут одразу Абелія, під повзла блище і промовила:

— Малий, я, цей дещо хочу у тебе запитати!

— Давай, я вислухаю тебе. 

—  Можеливо я тебе зовсім і не знаю, але ти так дружньо з моєю матусею розмовляєш, то можу і спробувати довіритись разок, як тобі ідея?

 — Ти ж не слабак, то давай спробуємо стати друзями, бо ті дурні що лізли з пропозиціями задовбали, аж бісять. Я не винна – це вони всі такі, зовсім не розуміють душу мою дівочу – відповіла вона, поклавши руки на боки.

— Н...ну давай спробуємо.

— Мене звати Абелія – хоч ти і так це знаєш, хм. Але не надійся, що, так все просто. Але, якщо щось захочеш поганого втнути, чи посваришся з мамою, то я тобі таких ляпасів надаю, що світла не побачиш більше.

— Непереймайся щодо цього. Бернардом мене звуть. Сподіваюся, коли ти познайомишся зі мною, ми станемо … справжніми … друзями.

— Тоді буду називати тебе «малий», зрозуміло?

— Називай мене правильно – по імені!

— Берні!

— Мене звуть Бернард – вимовляй повністю.

— Берні, Берні, Берні!!

— А! Добре, як хочеш, тільки заспокойся...будь ласка.

Через якийсь час всі інші також доєдналися до бесіди…

***

Бернард продовжував згадувати минуле, вхопившись за крону дерева.

Пройшов якийсь час, на полі біля хліва почали з’являтися робітники та фермери. Юнак, досі лежав там же, роздумуючи про минуле...

(— Це був перший раз, коли ми зустрілися. Незабаром я почув багато цікавого про її «веселе» дитинство і те, як бідні батьки дівчинки ледь справлялися з її витівками. На початку нашої дружби вона не хотіла і думати про роботу руками, вважала це нудним заняттям, але вже рік як працює на благо міста. Ох, як швидко летить час...)

За хвилину Бернард вже піднявся з землі, натягнув на босі ноги шкіряні пулени*, вибив пил з ковдри і вийшов на стежку в бік комору.

Пулени* - м'які шкіряні черевики без підборів і часто без твердої підошви, із загостреними носами, популярні в Європі в XIV-XV століттях.