Читати книгу - "Енергія Істини - Пролог (e/verity - Prologue), SigmArs"

Біля комору було не протовкнутись, а в середині тим більш.

Бернард зайшов туди – повернувсь ліворуч, зазирнувши на широченну дошку, шукаючи його ім’я в списку.

Сьогодні, ранньою, та на причуд теплою осінню, треба було готувати місце для посадки пізньої картоплі, щоб до морозів ще встигнути зібрати врожай. Поки Абелія готувала добриво і тягала відра води, Бернард зайшов у сарай та дістав інструмент для обробки ґрунту, приступивши до діла на виділеному відрізку.

Коли хлопець вкопав достатньо ґрядок для посадки, він запросив Абелію, і вони продовжили працювати разом.

Хоча літо тільки от пройшло,  яскраве світло на небі ще іноді підпікало чоло. Тому вони випили по два келихи освіжаючої води і з настроєм продовжили роботу. Кілька годин монотонності, і коли робота була повністю закінчена, вони взялися за наступні завдання. Разом з Абелією було потрібно викорчовувати бур'яни та підрівняти землю з уже пророслими культурами. Ближче до вечора, хлопець вирушив до лісу,  рубати пні, колоди для яких до цього пиляли вправні дроворуби. Ще кілька годин і Бернард, витираючи піт з чола, майже закінчував заявлену норму на сьогодні.

***

Починало смеркатися.

Велике божество – назване "небесним світилом", своїм диском поступово схилялось за горизонт, освітлюючи небо всієї оранжевими та червоними відтінками. За горизонтом майже не помітно промайнув маленький об'єкт, подібний до кулі, народ називав його вісником*.

"Ось і перший з'явився!" - спостерігав Бернард з сокирою на плечах, розколюючи останні колоди на сьогодні.

Незабаром за першим підлетів другий. Він був вдвічі менший за свого «родича». Він виглядав більш «химерно» – не був рівною кулею. Так вони з'являлися щовечора на тьмяному небі, а на ранок зникали.

"Отже тепер можна і відпочить..." - радісно промовив втомлений юнак, поклавши сокиру на праве плече.

І побачивши силует чоловіка, біжучи стрімголов в його бік, хлопець посміхнувся.

— Нарешті ти прийшов, Акім!

— Пробач – навалили справ сьогодні, довго розгрібав. – оправдувався той.

— Тобі помогти, бо я вже закінчив своє? Ти ж колоди будеш усі переносити в сарай? -уточнював Бернард.

— Ну раз йдеш в той біг, то підсоби мені – погодився Акім.

Вони обв’язали дрова і закинули на плечі один одному.

***

Сонце сліпило жовтим кольором бо почало ховатися за гори.

Біля комору на площі стояла одинока жіноча фігура. То була Абелія, що вже якийсь час  вичікувала на хлопця.

— Я вже зачекалась, чого так довго?

—Це все я винен, не кидайся на Бернарда! – казав старший з них, Акім.

Бернард з подругою, після завершення роботи на угіддях, рушили в бік по своїх домівках. Зразу за фермою, на шляху їм зустрівся невеличкий дерев'яний місток через гірський струм, що далі перетікає в малу, але бурхливий потік, шириною у вісім кроків*.

Друзі зупинилися, щоб позалипати на чарівну воду, котра відблискувала променями вечірнього сонця.

Бернард стояв, опираючись на дерев’яні поручні позаду і відкинув голову.

— Ти так впасти можеш, будь обачнішим.

Коли їхні очі раптом зустрілися, Абелія різко відвернулася і почервоніла. Потім обидва спостерігали за струмком, дивлячись в бік «безкраїх пагорбів».

—… Я часто чую від мандрівних торгівців, що Столиця найкраще місце в світі. Крім того, туди стікаються товари з усіх куточків землі, тому можливо знайти все що завгодно. Мрію колись побувати там, може придбати чогось. Я вже збираю кошти на такий випадок, відкладаю зі свого прибутку. – розповідала Абелія.

— І знаєш, якщо випаде нагода, я теж хотів потрапити до столиці, хоча б раз. Вона ж центральне місто нашої країни. Хотілося побачити, хоча б раз, як там люди живуть, –  мрійливо промовив хлопець.

Пізніше вони повернулися до іншої сторони мосту і Бернард вказав на гори, промовляючи:

— А більше за все я мрію колись піти за гірські масиви і дізнатись хто там живе!

— Як гадаєш, що за тими хребтами? – запитав він дівчину.

— Гадаю це погана ідея – відповіла Абелія, поклавши долоню до краю дерев’яного борту.         — Зате батько розповідав багато різних казок. З одної з них вказувалось, що на сході живуть потворні і небезпечні істоти, які нападають на всіх мандрівників. Казали, що вони людожери, через що, деякі навіть приймали форму людей як приманку. Але дещо залишалося незмінним – їх голова була велика і потворна, як у вовка або ящірки – з великими очами та довгим язиком, та також пружним хвостом що був дуже міцним та масивним,  слугував їм для придушення своїх жертв. Таке я побачила і в ілюстраціях до книжок. Більше не знаю та й не цікавлюсь.

Бернард дивився на Абелію з переляком.

— Так ось чому ти така бойова виросла – такі казки на постійній основі з будь-якого монстра зроблять.

— Що ти маєш на увазі, малий!? Хочеш ще отримати?!

— Та не «малий» я – скільки тобі повторювати!

— І взагалі, не чекав такої відповіді від тебе, Абелія. Думав, ти, як завжди, скажеш типу "така нудьга мене не цікавить".

— Не подумай, що мені цікаво було це читати в дитинстві! Тобі просто пощастило, що я цю хрінь не забула за стільки років, –  відповіла дівчина.

— Є відчуття, що ти помітно змінилася з того часу коли ми познайомились вперше, –  казав той, дивлячись на небо. Раніше - от така, криклива була, зараз стала, немов, чутливіша.

Крім того, коли б я тебе не побачив, у тебе лице стає червоніти без привіту. Може це на тебе чай з медом впливає?

— Ой терпіти не можу вас, йолопів! Давай краще про щось цікавише поговоримо.– вирішила змінити тему дівчина.

На вулицях міста потьмяніло, але зразу активувалася магічна руда у ліхтарних стовпах, і стало значно світліше.

Оскільки завтра єдиний вихідний на тиждень, підлітки не поспішали кудись. Вони йшли без поспіху, жваво балакаючи про се й те. Абелія розповідала кумедні історії про свого молодшого брата, котрому нещодавно виповнилося 3 рочки.