Читати книгу - "До зустрічі на Гаваях , Ada Pa"

— Гаразд. Думаю п’ять хвилин ще точно витримаю, — посміхнулася я.

 Як і обіцяла Дженіфер, більше п’яти хвилин прибирання не зайняло, тому о 7:03 ми вже рушили до її номеру. Дорогою я дізналася, що вона з Маямі, але вже протягом п’яти років приїжджає на курорт працювати прибиральницею номерів. Тому що це їй допомагає не втрачати гармонію з собою. Ми дійшли до двоповерхового будинку, Дженіфер ввела код блокування і ми зайшли всередину.  Це був мабуть найдовший коридор, що я бачила в житті, з купою дверей по боках.

— Ось тут і живуть тимчасові працівники, — сказала вона повертаючись до мене. — А це моя кімната. — Ми зупинилися біля дверей з номером 1018. —  Проходь. — Я зайшла слідом за нею. Кімната була невеличкою, зробленою в зелених тонах. Біля стіни стояло ліжко, біля нього маленький столик прям біля вікна, стілець, маленький гардероб. Вигляд кімната мала достатньо комфортний. Дженіфер відкрила тумбочку, перебрала речі і протягнула мені маленький тюбик крему.

— Тримай, за власним досвідом знаю, що нічого ефективнішого ти тут не знайдеш. - Вона знову повернулася до тумбочки приводячи все до порядку. —  Раджу тобі коли нанесеш крем одягни щось з довгими рукавами, зараз краще поберегти шкіру.

— Дякую ще раз. — Я відкрила тюбик і почала наносити крем на кожен прищик. Відразу відчувався ефект холоду на обробленій шкірі. Сподіваюся до завтра всі вони зійдуть, не дарма ж я взяла купу суконь які планувала одягати тут, а з покусаними руками, сукні виглядатимуть не надто естетично. Помазавши кожен укус, я поглянула на настінний годинник що показував половину восьмого. Варто було поспішити, якщо я хочу знайти хоч один вільний стілець в їдальні. Доведеться мені перевдягтися вже після сніданку.

— Дженіфер, ти мене справді виручила, дякую тобі. Мені потрібно поспішити на сніданок. Може сходимо якось разом випити? Було б добре мати подругу, що знає місцевість. — Вона повернулася до мене, закінчивши порпатися і закриваючи шафку.

— Так, звісно, я тільки за. Мені й самій часом буває тут самотньо всі мої друзі в Маямі, а інколи хочеться поговорити вживу, а не через соціальні мережі. — Вже повернулася щоб іти як вона відгукнула мене. — Може даси свій номер телефону? Я звісно знаю де ти живеш, але не хочу буди сталкером, що блукає під будинком, щоб зустрітися. — Картинки з’явились в голові і це визвало мій сміх.

— Геть забула, звісно. Давай свій телефон. — Я ввела номер і ми покинули будівлю.

— Час мені повертатися до роботи, а то боюсь якщо всі номери не будуть прибрані до дванадцятої, ми з тобою не зможемо ще раз зустрітися, так як мене звільнять.

— Тоді тобі варто поспішити. До зустрічі.

— Бувай.

 А тепер мені варто також поспішити. Не пройшло і двох хвилин я була на місці, звісно моє дихання було збитим, а лобом стікав піт. Ще з входу можна було побачити, що територія заповнена людьми. І чому їм всім не терпиться так рано сюди прийти. Зайшовши всередину, я відразу рушила до адміністратора, щоб він допоміг знайти вільне місце.

— Доброго ранку, чи маєте ви ще хоч одне вільне місце.

— Доброго ранку, — посміхнувся хлопець років двадцяти, — О цій годині в нас завжди багато народу. Але зачекайте хвилинку, я постараюся вам допомогти. — Сказав він рушивши вглиб залу. Через декілька хвилин він повернувся, з широкою посмішкою на обличчі. — Я знайшов вам місце. Один милий джентльмен сказав, що буде не проти розділити з вами столик. Я вас проведу. — Я впевнено рушила за ним. Можливо не так і погано вийшло, все ж таки я знайшла місце та ще й можливо гарну компанію за сніданком.

 Беру свої слова назад. Ми зупинилися біля столику в самому кінці. За столиком сидів вже знайомий мені чоловік, і я готова була придушити його за цю самовпевнену посмішку на обличчі.

— Ось ваше місце. Гарного дня, — сказав хлопець залишаючи нас. Я повернулась йому вслід, благаючи щоб він повернувся ще з однією пропозицією вільного місця, і не важливо з ким, я впевнена, що варіанту гіршого ніж цей, тут немає. Але він жодного разу не повернувся, рушивши до своєї стійки і говорячи вже з новоприбулою сімейною парою років п’ятдесяти.

— Так і стоятимеш, чи може врешті сядеш? Ти мені сонце закриваєш. — Я глибоко видихнула, повертаючись в його бік і займаючи місце навпроти. Майже відразу підійшла офіціантка протягуючи меню, я подякувала їй, розгортаючи зміст і роблячи вигляд, що не відчуваю погляду Стіва на собі.

— Так і продовжуватимеш мовчати? А я думав нам буде весело разом, все таки не чужі люди. — Я підняла підняла голову на нього.

— І з якого це часу ми стали друзями, щоб розділяти сніданок разом та ще й веселитись при цьому, хмм?

— Ну ми бачились достатньо разів, щоб перестати бути незнайомцями. Летіли разом в літаку, я читав твої секрети. А головне, хіба можна назвати мене чужинцем після того як я тримав твої неймовірно милі трусики посеред аеропорту? — Я моментально вскочила з місця, простягаючи руку, намагаючись закрити йому рота. Меню вже давно лежало на землі, а він від моїх невдалих спроб дотягнутись до нього, лиш все більше сміявся. — Точно не пам’ятаю, що там було зображено. Хоча... — Послідувала коротка пауза, в яку я ще з більшим ентузіазмом почала тягнутися, вже майже залізаючи на стіл. — Точно, то був Мікі Маус з милою різдвяною шапкою. — Після чого він ще голосніше розсміявся.

— Все з мене досить, — сказала я, відсунувши стілець і рушила до виходу. Шлунок бунтував проти цього рішення, але я вже краще замовлю їжу в номер і доплачу декілька доларів, ніж терпітиму його хоч на секунду довше. Виходячи я все ще чула його голос: