Читати книгу - "Берег наших сердець, Лея Ейр"

Олександра повернулася додому, сповнена натхнення. Вона знала, що тиждень — це не так вже й багато часу, але достатньо, щоб закінчити фінал книги, який вона обдумувала вже кілька тижнів.

Вранці вона прокидалася раніше, ніж зазвичай. Вмивала обличчя холодною водою, заварювала каву й сідала за ноутбук. Її пальці летіли над клавішами, створюючи нові діалоги, описуючи емоційні моменти героїв.

"Фінал має бути сильним," — повторювала вона собі. — "Я хочу, щоб читач відчув те саме, що і я, коли закінчую цю історію."

Вона намагалася не відволікатися, але іноді зупинялася, вдивляючись у вікно. Її думки знову й знову поверталися до Андрія.

"Чи прочитав би він цю книгу, якби знав, що в ній є частинка нашої історії?" — замислилася вона, але одразу відкинула цю думку.

Ввечері перед завершенням роботи над рукописом Олександра вирішила трохи прогулятися. Вона вийшла на вулицю, вдихаючи прохолодне повітря. Вузькі вулички міста виглядали спокійно, а на кожному розі світилися маленькі ліхтарі.

Вона зайшла до маленької книгарні, щоб трохи відволіктися. Там, серед полиць, її погляд раптом зупинився на чоловікові, який уважно розглядав одну з книжок. Він виглядав знайомо, і через кілька секунд вона зрозуміла, хто це.

— Сашо? Це ти? — запитав чоловік, піднявши голову.

— Олексій? — вона широко відкрила очі, впізнавши свого однокласника.

Олексій усміхнувся:

— Я не вірю своїм очам! Скільки років минуло? Що ти тут робиш?

— Живу, тимчасово. Пишу книгу, — відповіла вона, відчуваючи легкий подив.

Вони сіли за столик у маленькій кав’ярні неподалік. Олексій розповів, що працює в цьому місті, керує невеликою дизайнерською студією, і як випадково зайшов до книгарні після роботи.

— А ти, бачу, стала письменницею, — сказав він із захопленням. — Я завжди знав, що ти створена для чогось особливого.

Вони говорили довго, згадуючи шкільні роки. Олексій розповів, що ще тоді був захоплений Олександрою, але ніколи не наважувався підійти ближче.

— Ти завжди була такою... недосяжною, — сказав він, і в його голосі відчувалася легка суміш смутку й надії.

Олександра трохи розгубилася. Вона не знала, як реагувати на ці зізнання, але відчула, що Олексій дивиться на неї з таким теплом і щирістю, які їй були зараз дуже потрібні. Вони трохи поговорили, домовились ще зустрітись на днях і обмінялись номерами  телефону.

Його шанс

Після тієї зустрічі Олексій почав з’являтися у її житті частіше. Він пару разів запрошував її на каву, пропонував показати місто, розповідав цікаві історії про місцеву архітектуру по телефону. Його доброта й увага до деталей змушували Олександру відчувати себе комфортно.

Водночас у її серці залишалася невизначеність. Вона знала, що її почуття до Андрія ще не згасли, але чи варто було триматися за минуле, коли перед нею відкривалася нова можливість?

— Я не хочу квапити тебе, — сказав Олексій одного разу, коли вони гуляли по набережній. — Але я хочу, щоб ти знала: ти завжди була для мене особливою. І якщо ти готова дати цьому шанс, я зроблю все, щоб ти почувалася щасливою.

Олександра не відповіла одразу. Її очі зупинилися на горизонті, де сонце повільно ховалося за обрій. Вона відчула, як щось змінюється в її серці, але не могла зрозуміти, що саме.

— Олексію, — нарешті сказала вона, — я дуже вдячна за твою підтримку. Мені треба трохи часу, щоб зрозуміти себе.

— Я чекатиму, скільки потрібно, — відповів він із щирою посмішкою.