Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"

«Що ж це таке? — знову подумала я. — Я ж упаду, розіб’юся, розі...»

Але я летіла далі. Більше того, мені це подобалося. Чомусь подобалося Наче це була не я, а хтось інший. Хтось інший, хто вміє літати і якому це подобається. Господи, я бачила внизу дерева, я знала цей ліс, не раз приходила сюди по ягоди, а он туди по гриби. Від страху впасти я заплющила очі. І так летіла із заплющеними очима. Коли ж розплющила, побачила, що вже лечу над сусіднім селом. Внизу якісь діти закинули голови, щось кричали та махали мені руками. Як вони сприймали людину, що летить, наче птах? А може, вони й бачили великого дивного птаха? Але ж я не птах, я не вмію літати...

Ледь я подумала про це, як відчула, що знижуюся. Я заплющила очі й продовжувала знижуватися. Приземлилася, доволі плавно, на лужку за селом.

P.S. Порвати те, що написала? Але ж я літала. Це було не марення. Як інакше пояснити, що опинилася за сусіднім селом, за сім чи вісім кілометрів від Загоряй, посеред білого дня?

Левітація — ось як, здається, називається вміння літати. Левітована вчителька...

«У мене ж ще урок», — подумала я і кинулася бігти до села. Хоч і знала, що до нього ні автобуси, ні маршрутки не ходять. Треба буде йти до траси чотири кілометри пішки. От тобі й особливий день.

21 вересня

Під вечір перестав іти дощ. Прийшов Денис. Став на воротях і жалісливо дивився. Я довго вдавала, що його не помічаю. Готова була дати відсіч, якщо ступить на подвір’я. Він не ступав і все стояв. Дивився.

Я не витримала першою.

— Чого тобі треба? Я ж сказала — Петро з тобою ніколи більше пити не буде.

Він стояв і жалісливо дивився. Я теж завмерла посеред двору, вся напружена.

— Ми ж сусіди, — сказав зрештою жалісливо.

— Були сусідами, — відрізала я. — Доки...

— Доки що? — Він промовив якось ніби знехотя.

— Доки ти мало не перетворив мого чоловіка на алкоголіка. Чи майже не перетворив. Якби не я...

— Хіба я силою змушував його пити?

Ось така в нас вийшла розмова. Я відчула, як заболіла голова — раптово, різко, наче влучило щось. Махнула рукою й пішла до хати. Дибцяла й думала, що ми справді сусіди. Що мені шкода його, а ще більше його Наталку, що ми були колись не тільки сусідами, а й гарними друзями. Чого я злюся? Я ж все одно не зуміла заборонити Петрові пити...

Я стала на порозі. Дивилася, як небом пливуть хмари. Вже не дощові. Дощ вилився. Як і мої сльози.

А голова все не переставала боліти. Стукали молоточки в тій дурній голові.

Раптом я побачила себе над великим, якимсь ніби посрібленим будинком. Втім, ніби й не будинком, а якимось дивним палацом, що світився зсередини. Був геть прозорий. І з цієї прозорості проступали дивні обличчя. Навіть не обличчя, а... незрозумілі, хоч і не страшні істоти.

Я заплющила очі...

«Мій світе, — подумала я. — Що ж зі мною діється?»

24 вересня

Не припиняються головні болі та дивний шум у голові, крізь який проступають наче віддалені голоси. Треба їхати в районну лікарню, але я все відтягую. Відтягую, бо боюся, що в мене знайдуть пухлину в мозку.

Іноді я вслухаюся в ті голоси, що звучать у мені, але розібрати одів не можу. Це не якась зі знаних мною мов — німецька, англійська, латинська чи грецька (останні дві я теж вивчала в інституті), не схожа й на іспанську чи італійську, навіть японську або китайську, які я чула по телевізору. Отже, якась не знана, не чута, може, африканська або індіанська мова? Але звідки їй взятися у моїй бідолашній голові? Чи це просто набір звуків, які складаються у щось схоже на слова? Тоді це явна ознака божевілля, що невпинно й дедалі стрімкіше насувається. Шизофренія?

«Тільки не це», — кажу я собі. Справді, уявити себе такою, як наші сільські божевільні — Марина Лукерова чи баба Глафиня (мабуть, від Глафіри) чи Петраковий Сьомка (Семен) — тяжко, страшно, неможливо.

Мені лячно виявити якось це божевілля — перед дітьми, перед учнями, колегами. А що мої діти, особливо Іринка та Ігор, робитимуть без мене, як житимуть?

28 вересня

Отримала чергове послання від ябеди Ларочки-Лесі. Хотіла знову спалити. Але заради цікавості поглянула. Перша сторінка. Я читала і нічого не розуміла. Це був уривок з якогось художнього твору. Акуратно переписаний. А далі... Далі — чисті аркуші паперу. Чистісінькі.

«Ось тебе і провчили», — подумала я.

Але чому провчили? Я стояла і не знала — плакати мені чи сміятися. А може, те й інше по черзі?

Виходить, я не знаю чогось важливого про своїх учнів? Чи, може, Леся бачила, як я палила її попередній донос? Чи рвала перед тим? Але ж я навіть не знаю, чи був це донос.

Я стояла у шкільному вестибюлі й раптом помітила, що на мене дивляться учні. Поспішно сховала аркуші паперу за спину. Наче школярка, яку спіймали зі шпаргалками.

1 жовтня

Я таки плачу. Схлипую, мов ображене дівчисько, заховавшись за власний хлів.

Що мені робити і як жити?

Що мені роботи і як жити?

Я повторюю це запитання. Відповідь єдина — лікуватися. Намагатися ще врятуватися.

А далі сталося те, що я не здатна зрозуміти, хоч спробую описати.

Отже, спочатку до мене приблукала наша кішка Маруня. Торкнулася раз-другий об ноги, я її погладила, а кішка зіп’ялася на задні лапи. Я вже хотіла підсадити її на коліна, але раптом з Марунею почало творитися щось дивне. Шерсть на Маруні враз настовбурчилася, зелені очі зробилися великими, круглими і зляканими.

Вона відхилилася і... засичала. Теж злякано, зле і... начебто бридливо.

— Що