Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

— Яким чином?

— Завтра рушимо в гори. В перші роси підемо. Будь готов.

Я не чекав такого повороту розмови. І такого тону, що не передбачав якихось уточнень чи заперечень. Тому згідливо промимрив:

— Добре, але я не знаю, що з собою брати.

Ніколи не забуду його виразу очей. Він ковзнув по мені поглядом, у якому змішалися і подив, і співчуття, і заохочення. І сказав:

— Коли не знаєш, що брати в дорогу, бери одне — молитву.

І я взяв із собою лише пару білизни, кілька книжок і той синій зошит. Того вечора я занотував до нього ще одну фразу, яку сказав старий професорові: «З тими людьми на всі боки морока. Якщо житимеш близько з ними — будеш для них втрачений. Якщо зоддалік — то втратиш їх».

Богоприсутній світ

Вирушили ми раннього рана, і коли ввійшли в молоді кольчинські жита, сонце вже чесало колос. Парна мряка розсілася полем, і з-під неї, як з-під теплої вовни, озивалися перепелиці. Ми наче пливли в тих сивих сувоях, що свіжили нам лиця. Йшли легкома: старий із напівпорожнім вицвілим наплічником, я — з речами за пазухою. Весь одяг був на нас. Мені ще дісталася пом'ята фетрова крисаня. У ній, та ще й добряче зарослий, я теж скидався на моложавого діда.

— Світанкова мар віщує гожу днину, — обізвався старий. — На Талагія добра надія. Днесь його день. Правда, буде жарота. Видиш, які роси збиваємо?!

Я не тільки бачив, але й відчував — до пояса вже був мокрий. Із Латориці тягло сирим лепехом і рибним духом. Вітерець із ріки розвіяв туман і ніби роздув пломінці маків по полю. Я зірвав декілька квіток, що нараз у руці сором'язливо склали свої ніжні, як дівочі щоки, пелюстинки.

— Горять, як грань, — сказав дід. — Гейби червлені червецем.

— Чим? — перепитав я. — Червнем?

— Червецем. Комашина така. Нею барвили нитки, якими вишивали ружі на полотні.

Таке шитво не вицвітає. Буває, поблякне з роками розшитий рукав, вивітряться барви, а червецевий узор горить собі, як цей мак… Збирали червачків червецю лише в червні, тоді їх соки дозрівали до фарбування. От тобі й червень! Може, від того й місяць так нарекли. А може, від черешень, що паляться об цій порі. І гусінь тепер жваво плодиться по садах. І бджолині матки сіють черву… Тут гадок много. Легше з липнем чи серпнем.

— Червець, — пробував і я слово на смак. — Може, від нього і червлені стяги?

— Еге, і шовкові багряниці, в які вбиралося панство. Навіть сакос, царські шати. Дякуючи барвнику з черваків. Найбільшого ходу здобувся сей промисел за нашими горами, в галицькій землі. Через те купці, що з цілого світу приїздили сюди за крамом, називали її Червоною Руссю. От тобі й червачок! Малий золотник, та цінний.

Червоним колесом спиналося по горі і сонце, гнало нас під рідкі шатра підлісків. Обіч тріщала вузька річечка, вже інша тут — рухлива, гостра, гірська. Кидала через зубате каміння перлову піну. Старий часто зупинявся, підбирав невидимого в папороті гриба і кидав у рюкзак. Схилявся він, ніби ненароком, і над деякими травами, зривав їх. Виходило це в нього легко, прихапцем, добре набитим способом. Його очі справді бачили «щось», миттю вихапували з простору потрібне, а руки зграбно діставали це. Чимось то нагадувало птицю, що спритно добуває личинок із кори. Малорухливий у садибі на Поповій горі, тут він був у своєму питомому середовищі, на приволлі.

— Вечеря вже в тайстрі, — підбадьорливо кинув мені. Бо я ще не розумів, куди ми йдемо, з чим і за чим.

Далі сонце впливло в чисту просинь і побіліло. І забілило полуденний обшир. Навіть грунт під ногами.

— Ти коли-небудь ходив білими дорогами? — несподівано запитав мене старий.

Я заперечливо хитнув головою. Бо направду такими дорогами ще не ходив. І взагалі, що я знав тоді про дороги?! А тим більше про Путь.

— Супісь, — докинув мій попутник, як щось само собою зрозуміле.

Ми йшли все вгору та вгору, спираючись на відполіровані дощами жердини огорож. Інколи зі стовпця поглядав на нас гострооким і незалежним поглядом півень, і я боязко обминав той кілок. Дерев'яні хатки підгірського села стояли так близько одна до одної, що сусіди могли б цокатися з вікон келихами. Як у напівсні, дзвеніли десь коси невидимих косарів. А над церквою, що залишалася позаду, завис білий дим голубів.

Село обривалося ожинником. Біля крайньої хати ми сіли на скрипучу лавицю. Я дістав солдатську флягу, але вона була вже порожня. Очевидно, з вікна за нами зорили жваві оченята, бо тої ж миті, як я в задумі скапував рештки води в шкаралупу яйця при дорозі, на вулицю вистрибнуло хлоп'я з глеком, ледве не більшим за нього. Щербата глина креші пахла малиною. А вода… буває так, що вода, подібно до рідкісних пахощів, несподівано відтворює в пам'яті давно забуту картину.

Поки я пив, заплющивши очі, згадалося, як ми в інтернаті годували ведмедицю Машу. Її подарували школі ще ведмежатком лісники, і вона дорослішала разом із нами, обганяючи хлоп'ят і дівчаток зростом. Найбільше, пам'ятається, нас розважало те, як Маша розгортала цукерки — в хід ішли і кігті, і зуби, і чорна пігулка носа. Але цукерки ми любили теж, а їх було немилосердно мало. Тому до клітки частіше летіли підробки — обгорнуті камінці. Маша довго сопіла над кожним «гостинцем» і коли нарешті виявляла обман, починала сумно чухати себе за вухом. А ми дружно сміялися…

— Такою водою досить губи змочити — і можна йти далі, знаючи, що вже не помреш, — сказав старий, пригортаючи до грудей жбан, як мати дитину.

— Та що там? — по-дорослому озвався хлопчик. — У нас її повний колодязь. Нікому й пити. Федьо в армії, мама у своєму клубі до вечора, а няньо десь у Казахстані ізслизся. Найшов собі якусь там.

Хлоп'ячу сорочку відтягувала донизу строката шеренга значків — напевно, туристи нагороджували його за смачнющу воду. Я не мав чим поповнити його колекцію. Дістав із кишені баночку згущеного молока, що завалялася в моїх пожитках, і простягнув хлопчикові.

— Не треба, — махнув той рукою, оглядаючи свої босі ноженята. — У нас корова.