Читати книгу - "Suffocation and a Dead End, Катріна Руд"

Тягнуло відштовхнутися від дверей та теж сісти рівніше, знову торкаючись Мінхо хоча б плечем, і Хан не став противитися цьому бажанню.

— Знаєш, — відказав, повертаючи Мінхо нагріту ними куртку, — ми перерили дім майже повністю, шукаючи якісь докази, та знайшли лише, що? Листи та кілька лячних фото? Але я подумав… Вона ж не буває тут, правильно? Тоді, можливо, ми шукали не там?

Мінхо увімкнув свій ліхтар, перевірив чи працює другий та простягнув Джісону.

— Підвал.

— Підвал.

— Це може бути пасткою, Соні, — запихаючи речі в рюкзак. — Вона від самого початку дуже хотіла, аби ми туди спустились.

Повертаючи трухляву ковдру на ліжко, Джісон невесело посміхнувся.

— Що б це не було, відповідь має бути у підвалі.

***

Двері спальної кімнати легко піддалися, примари внизу дійсно не опинилося.

Тримаючи Джісона за спиною, Мінхо повернув у бік кухні та підвалу, двері якого навіть не були до кінця зачинені.

Затяжний скрип розрізав повітря, Хан підстрибнув на місці, притискаючись до широкої спини сильніше. Картинки-спогади калейдоскопом мерехтіли перед очима: як вона підіймалася цими сходами, простягаючи свої пазурі до маленького переляканого хлопчика, як мостини стогнали під її ногами, так само нещасно, як стогнуть зараз від їхніх з Мінхо кроків, і цей запах вологого прогнилого дерева, що впивався у ніс… Джісон простягнув руку, торкаючись пальців Мінхо своїми й подумки благав його про дрібку комфорту та тепла, всього лише одну, аби він не поїхав дахом від жаху.

Мінхо взяв його долоню у свою, відчутно стиснув, ніби промовляючи «я з тобою», і цього вистачило, щоби відлипнути від чужої спини та зробити крок назустріч незвіданій пітьмі.

Промінь від ліхтаря лизнув полички біля вкритої чорною пліснявою стіни, оминув ще кілька зламаних, ковзнув непотребом у кутку: дивом уцілілий дитячий велосипед, гнила драбина, якісь коробки. Протилежна стіна була майже повністю заставлена заготівками — тут тобі й мариновані огірки неприємно синього кольору в мутній воді, й здуті бляшанки томатного супу, і щось, що вибухнуло, заляпавши все навкруги огидною кашею з біс знає чого.

Вони розділилися, віддаляючись крок за кроком і поки Джісон оглядав поличку за поличкою, Мінхо опустився на коліна перед однією з коробок. Всередині знайшлися кілька фотоальбомів з дитячими фото дівчинки: світлини на фоні природи та сімейні з батьками — вусатий чоловік зі змарнілим обличчям та жінка зі злими очима. Мінхо одразу ж подумав, що дитячі роки у Марібель навряд були щасливими — у підвалах зазвичай хоронять минуле, речі та спогади, які хотілося б втратити — якомога далі з очей, геть із серця.

У наступній коробці він знайшов силу силенну звичайних дитячих малюнків з сонечком, тваринами й, звісно, батьками. Точніше, батьком і котом чи собакою, важко сказати. Мати знайшлася на окремому малюнку, найгарнішому з усіх — у цей помітно вклали більше зусиль; у кутку плавучим ще не сформованим почерком: «Я люблю тебе, ма. Пітер». Це здалося важливим, тож Мінхо склав малюнок навпіл кілька разів та поклав у внутрішню кишеню куртки.

У третій коробці крім старої літератури та вирізок із кулінарних журналів не знайшлося нічого вартого уваги, він уже вирішив було перевірити шафи у центрі кімнати, коли Джісон голосно зойкнув за спиною.

— Хо?.. Здається, я щось знайшов… — На стільці, через який Хан ледь не перечепився, забутими валялися садові ножиці із чимось на лезах. — Схоже на кров, як гадаєш?

Підійшовши ближче, Мінхо обережно провів пальцем по бурих плямах.

— Іржа. — від цих слів Джісон поряд видихнув з полегшенням. — Але, може, він їх помив після того, як її, ну, вбив.

— Ти не робиш краще, — промимрив, лишаючи на спинці стільця поїдену міллю весільну сукню. — Як успіхи, щось знайшов?

— Нічого корисного. Ти?

— Купу чужих спогадів і ще більшу купу пилу. А, і ось це, — він підніс до світла миршаве слоненятко з одним оком-ґудзиком. — Самотньо лежав на підлозі біля сходів. Мабуть, про нього просто забули.

Мінхо покрутив іграшку в руках та нічого незвичного не помітив.

— То, виходить, що? Знову глухо? — промовив, ще раз оглядаючи підвал. Це була остання надія відкопати сенс, зрозуміти що на біса відбувається, та крім речей, які притаманні старому покинутому будинку, вони знайшли ціле ніщо.

— Ходімо нагору, поки вона не повернулася, — Джісон зробив кілька кроків у напрямку сходів, освітлюючи шлях, Мінхо вирішив, що йому на краще трохи зекономити батарейки. Раптом Джісон здригнувся, випустив ліхтар і його промінь пройшовся стінами й різко згас. — От лайно! — вигукнув, задкуючи.

— Що там? Що там таке?

Джісон присів, підняв ліхтар і тричі стукнув ним об зап’ясток, аж поки той не засвітив знову.

— Здається, я знайшов Марібель…

На секунду Мінхо подумав, що примара повернулася, та потім погляд упав на бруд під ногами, з якого на них порожніми очницями споглядав череп в оточенні кістяка в обгорілому лахмітті.

— Твою ж, бляха…

— Її… Її просто… просто лишили тут? Ось так? — голос затремтів слізьми. — Як якусь…

Бажання обійняти Джісона, схопити на руки й винести звідси, забрати далеко-далеко, де жодна примара чи несправедливість цього світу його не дістануть, переважало над залишками здорового глузду.

— Нам треба йти, Соні, ходімо, спробуємо через голо…

— Ні! — перебив. — Ми не лишимо її ось так! Кожна жива істота заслуговує на поховання, хіба ж ні?! Ми не можемо просто піти, це неправильно!

— Соні, — пробуючи самим лише тоном переконати, але що в Джісона не віднімеш, так це вміння триматися правила «завжди роби правильну річ». — Послухай, нам…

Договорити він не встиг.

Вмить навколо ніби стало ще темніше, у повітря здіймалася пара від їхнього важкого дихання та одразу ж перетворювалася на сніг, що нісся додолу. У тьмяному мерехтливому світлі очі Хана здавалися ще більшими, ще наляканішими ніж до цього, він подивився кудись Мінхо за спину й закляк, безмовно розтуляючи рота.