Читати книгу - "Професор , Темний Лист Кохання"

Наступні дні промайнули, мов крізь туман. Пари перетворилися на сцену, де кожен мій рух був контрольований, обережний. Але всередині — усе горіло.

Вона сиділа на звичному місці, в третьому ряду, ближче до вікна. Я намагався не дивитись. Але відчував. Її тишу. Її напругу. Її бажання. І своє.

У п’ятницю я знову залишився після пар. Намагався розібратись у звітах, які давно треба було заповнити. Але нічого не йшло з голови. В голові була вона — у моєму кабінеті, так близько, що я міг чути її подих. І той погляд, коли вона просила не зупинятися.

Телефон засвітився. Повідомлення від неї.

«Я біля аудиторії. Можу зайти?»

Я подивився на годинник. 18:47. Кампус майже порожній.

«Заходь.»

Двері відчинились повільно. Вона увійшла у пальті, з розпущеним волоссям, з якоюсь дивною ніжністю в очах.

— Ви подумали про нас? — запитала, скинувши пальто на спинку стільця.

— Постійно.

Вона підійшла ближче.

— І що вирішили?

— Що ми йдемо по лезу. І це небезпечно

— Але ж ви не хочете зупинитися?

— Ні, — відповів чесно.

— То чому ми прикидаємось?

Вона знову була поруч. Простягнула руку, торкнулась мого плеча.

— Скажіть, що зупинимось — і я піду. Назавжди. Але якщо не скажете…

Я підвів очі. Вона чекала.

— Я не можу сказати цього.

Цього було достатньо.

Вона обняла мене. Повільно. Без поспіху. Її тіло торкалося мого так, ніби вона поверталась додому. Наші губи зустрілись. І в цій тиші, де був лише далекий шум вентиляції та пульс у вухах, я вперше не відчував провини.

Лише бажання.

Коли вона поїхала того вечора, я ще довго сидів у темному кабінеті. Вікна виблискували вогнями вечірнього міста. І я розумів: ми перейшли межу. Назад дороги не буде.