Читати книгу - "Дивна: Карма, Беатріс Марр"

Вівторок, чергова пара. У коридорі нікого немає, певне, вже всі зайшли.

Заходжу до аудиторії, і бачу, що в мене присутні не 10 осіб, а 11. У мусульманському крилі поповнення. Бахтіяр.

"Спокій, Віка, тільки спокій".

"Доброго дня, мої дорогі!" – сказала я і додала: "А чого це у нас сторонні в аудиторії?"

Ганійці та китаєць знизали плечима.

"Прийшов послухати лекцію", – відповів на моє запитання Бахтіяр, свердлячи мене очима.

"Ви не студент нашого університету, тому не повинні тут перебувати. Але якщо група не проти – залишайтесь", – холоднокровно продовжувала я.

"Ми не проти!" – хором відповіли студенти.

"Що ж, тоді почнемо сьогоднішню тему. Записуйте тему: "Прості та складні відсотки", – почала я лекцію, не дивлячись у бік мусульман.

Розповідаючи теорію, мені на думку спала геніальна ідея. Він же від мене не відчепиться після пари, тому треба зробити так, щоб він зрозумів, що я не одна і просто відійшов у тінь. Тут допоможе мені моя алергія на крейду.

"А зараз запишемо формули. Узман, вийди, будь ласка, перепиши формули з листка на дошку".

"Добре, вчителько, йду!" – з посмішкою відповів Узман.

Поки він писав, я переглядала свої записи та діставала приклади завдань.

Повернувшись до дошки, я зрозуміла, що там не тільки написані формули, а ще й фраза турецькою.

Якщо дослівно перекладати: "Я так люблю Себе, моя трояндо".

Все мусульманське крило, і я почали сміятися, решта в непорозумінні сиділа і дивилася на набір невідомих слів.

"Узман, переклади на українську свою творчість, нехай інші посміються. Зізнання собі в коханні на дошці в університеті. Досить романтично", – все ще посміхаючись, і забувши про те, що за мною уважно стежать, сказала я.

Ось що мені було потрібно. Я зробила правильний крок. Турок – веселун, сам того не знаючи, трохи підіграв мені.

Розібравши пару завдань за допомогою студентів і закінчивши пару в такому ж радісному настрої, настав час виходити з аудиторії.

"Узман , витри, будь ласка, з дошки. А то інші студенти, які знають турецьку, побачать, не зрозуміють такої любові до себе", – сказала, сміючись, я.

"Добре, але я залишив би. Нехай інші посміються", – відповів він.

Ми виходимо з ним останніми, на ходу я йому тихо сказала "дякую за веселу пару", на що він у відповідь засяяв. Я бачу, що на виході два азербайджанці чекають чи на мене, чи на Узмана.

"Сподіваюся, вам сподобалася сьогоднішня пара. Усім гарного дня і до побачення!"– зробила я “хід конем” й вибігла сходами.

Якби він побіг слідом, це викликало б підозру, і тому він просто дивився вслід. Ні, я не бачила. Я це відчувала і знала це.