Читати книгу - "Дивна: Карма, Беатріс Марр"

Наступного дня я сиділа на кафедрі і дивилася у вікно. Коли раптом побачила Узмана, що спускався з гірки сусіднього корпусу до нашого. Його рука була у гіпсі. Серце відчуло щось недобре.

Я вибігла з кафедри та побігла до входу. Зайшовши в корпус і побачивши мене, Узман здивувався, але потім усміхнувся і підійшов до мене.

"Де це ти так?" – запитала я, не приховуючи хвилювання і поглядаючи на його руку.

"Впав", – сказав він і опустив очі.

Бреше.

"Не бреши, будь ласка", – з ще більшою тривогою попросила я.

"Він мені сказав, щоб я до тебе близько не підходив, що ти його і ще купу всього. Я вдарив його, щоб він так більше не говорив", – коротко відповів Узман .

"Нічого більше не кажи. Почекай тут і нікуди не йди", – сказала я.

Беру телефон та набираю нещодавно збережений телефонний номер.

Б: Так.

Я: По–перше, яке ти мав право говорити людині, що їй можна, а що не можна, якщо взагалі нічого не знаєш, і по–друге, з чого це ти раптом вирішив, що я твоя?

Б: Я хочу повернути тебе, а тут побачив як він на тебе дивиться.

Я: Якщо ти в змозі відповідати, то, мабуть, він мало тобі врізав.

Я знову кинула слухавку перша.

"Пробач мені, я не знала, що так буде. Що сказав лікар з приводу руки? Довго з гіпсом ходитимеш?" – переключилася миттєво я на свого студента.

"Та все добре. Я не міг дати йому тебе образити. Лікар сказав, що це перелом, але немає нічого страшного, а потім додав дивну фразу "До весілля заживе"”, сказав мені Узман.

"Веселий лікар. Це є таке прислів'я, що означає, що скоро все пройде. Треба тобі швидше дружину шукати, щоб рука зажила швидше", – сказала я з усмішкою на обличчі.

"Ой, Вікторія, ти нічого не розумієш. Мені не потрібна якась, мені потрібна особлива", – зітхнувши проголосив мій студент.

"Так особливу знайдемо. Я тобі підбиратиму підходящих..." – почала була я.

"Ні, Вікторія, ти взагалі нічого не зрозуміла. Мені не потрібен ніхто, мені ти потрібна", – сказав Узман і опустив очі у підлогу.

"Узман, мені дуже приємно чути таке, але ти ж розумієш, що я твій викладач і ми повинні дотримуватися правил", – відповіла йому я, а про себе подумала: "Ой, Вікторіє, ти знову влипла, але цей хоч адекватний і спокійний, на відміну від деяких. Вдих – видих. Спокій."

"Звичайно розумію і тому поки що пропоную тобі дружити. Ну що, дружба?" – спитав з надією в очах мій студент, і простягнув мені ліву, здорову руку для рукостискання.

"Дружба", – погодилася і потисла йому руку, думаючи, що ще легко відбулася.

Усамий розпал наших "ніжностей" зайшов у корпус староста та Ріад.

"Ріад, можна тебе на хвилинку", – покликала до себе цього маленького зрадника.

Емір та Узман відійшли подалі, про щось розмовляючи.

"Ви щось хотіли?" – спитав він.

"Щоб більше я твого друга не бачила у себе на парі, інакше я викличу охорону корпусу і його виженуть. Це перше. А друге. Де ти був, коли вони билися і чому їх не розняв?"

"Це я вже зрозумів. А з приводу бійки – я не втручаюся в розбірки, намагався їм сказати, щоб перестали, але вони мене не слухали", – відповів Ріад.

"Все, щоб твій друг тобі не розповів – забудь про це, якщо хочеш, щоб я до тебе нормально ставилася", – з ноткою погрози відчеканила я.

"Він розповідав тільки гарне. Окей, я все забув", – спокійно сказав Ріад і посміхнувся.

Вбила б його, але не можна. Совість мучитиме.

"От і добре. А тепер швидко до себе на пару йдіть, вам лише знайти привід прогуляти", – прикрикнула я, звертаючись до всього мусульманського тріо.

Усе могло бути набагато гірше, але чомусь завжди між світлом і пітьмою, я вибираю світло. Але іноді буває, що й темрява ховається за світлом.