Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Господи... — прошепотіла Аня. — Це ж була... вона?

Вона дивилася на Агату, як на останню опору між розумом і божевіллям. 

Агата мовчала. Жодного руху. Жодної реакції. Вона просто сиділа, склавши руки на колінах, ніби все це відбувалося десь в іншому світі - і вона тільки слухає відгуки.

— Це був... привид? — голос Ані тремтів.

Агата підняла погляд.

— Не зовсім, — сказала вона спокійно. — Це був відгук. Те, що зріє в тобі роками і одного разу знаходить шлях назовні.

Я повернувся до неї. Мої коліна були ватяними.

— Ти знала, що це станеться? — я безцеремонно перейшов на "ти". 

Вона кивнула. Без тіні театральності. Просто - так.

— Я відчувала, — сказала вона. — Ти прийшов із вантажем. Наша розмова лише відкрила дверцята. Решту зробив ти.

Я осів у крісло. Повільно. Немов сів не на крісло, а в порожнечу.

— Я думав, я це поховав. Забув.

— Ми не забуваємо, — м'яко сказала Агата. — Ми тільки ховаємо. Глибоко. А потім дивуємося, коли із землі проростає щось живе.

Поряд я почув схлип. Аня, бліда, тримала себе за руки, ніби могла ними захиститися від чогось невидимого.

— Нам треба зупинити зйомку? Викликати кого-небудь?

— Уже не потрібно, — відгукнувся Ігор, усе ще потупившись в екран камери. — На записі... нічого. Її немає. Ні спалаху, ні обличчя. Порожньо.

Я мимоволі розсміявся. Сухо, хрипло. Агата дивилася на мене прямо. Не засуджуючи. Не шкодуючи.

— Тому що ти її кликав, — сказала вона. — Не словами. Але кликав.

Я кивнув. Неохоче, повільно, немов зізнавався у вбивстві. І, можливо, так воно й було.

— І що тепер? — запитав я.

Вона трохи нахилила голову.

— Тепер ти можеш вибрати. Продовжувати ховати. Або зустрітися віч-на-віч. По-справжньому.

Я заплющив очі. Мовчки вдихнув, повільно видихнув. Тиша в студії розчинилася. Повернулися звуки - шурхіт дротів, шелест одягу, легке потріскування від перегрітих ламп. Повітря знову стало прозорим.

Я відкрив очі.

— Продовжимо інтерв'ю, — сказав я.