Читати книгу - "Мольфар"

Дочка дуже зраділа, коли я сказала, що виходжу на пенсію і буду займатися лише редагуванням текстів на замовлення. Словом, я сиджу вдома. Нарешті я зможу заглибитися у своє життя, розібратися в собі самій…

Куди там! Ти маєш місце на рундучку чужого життя — нехай це навіть життя твоїх дітей. Ти раптом відчуваєш себе придатком їхнього життя — і тебе охоплює жах. Бо усвідомлюєш, що з якогось моменту ти вже не гравець на шахівниці долі, а лише фігура. Ти — лише пішак-пішаниця, котрим поштурхують, куди заманеться…

Треба рятуватися…

* * *

Один монах прийшов у буддійський монастир, аби навчитися мудрості. Йому дали миску рису і відправили на кухню. Там він сидів у кутку і перебирав рис. Проходили дні за днями, минали місяці, — але ніхто навіть не поглянув у бік приблуди. Спершу він тихо плакав у кутку, згадуючи рідне село, батьків і друзів, котрих покинув заради науки, а далі сльози висохли, — і він перестав відчувати плин часу. Його руки механічно перебирали рис, а вуха й очі механічно вловлювали шум вітру за вікном, пориви дошу, зблиски вогню у печі.

Монахи приходили до обіду, молилися і обговорювали якісь премудрощі своїх наук. Він слухав їх і пускав свої думки, немов за водою, не напружуючись, весь розчинившись у смиренному небутті свого „его“…

І коли його за декілька літ покликав до себе ігумен, то був вражений тим світлом, яке лилося з очей юнака. Його розум і серце злилися воєдино. Він навчився любити…

Я згадую цю красиву притчу, коли мию посуд на кухні. Якщо інколи ця робота приносить мені напівзабуття і спокій, я почуваю себе по-справжньому щасливою.

Одного дня я відчула, що перестаю реагувати болісно на перепалки своїх дітей. Що вже можу засинати під звуки голосно включеного телевізора. Я можу рано вставати і спостерігати за сходом сонця за вікном…

Словом, я старіюся, — і на то нема ради…

* * *

Я сказала дітям, що вирішила піти в монастир. Дочка весь вечір проплакала, а я промовчала. Я розумію, що вони мене люблять, що я їм потрібна, — а я вже й не знаю, чи потрібна сама собі…

Я хочу тиші. Хочу свободи і невтручання. Іншого виходу я не бачу…

* * *

Господи, дай мені сили! Буду мати достатньо часу, аби відкинути все зовнішнє і просто слухати, як перебігає в серці музика…

Мої руки механічно роблять роботу, я слухняно вистоюю довгі богослужіння. Добре, що тут небагато монахинь, — всі люди смирні, якісь дуже зболені. Сестра Луїза пропадає в місті, а я попросилася взяти на себе обітницю мовчання…

Господи, яке це блаженство! Якби люди знали, яке блаженство — слухати все, що говорять інші, а самій стояти в тиші, як у стовпі проміння! Щось наче поступово сходить із твого серця, з твоїх думок, із твого тіла… Наче брудна вода стікає патьоками і входить у землю. А земля все приймає…

Як добре, що Ти навчив мене не судити. Як добре, що можна мовчати. Я не маю куди втікати далі…

* * *

Люди осквернили себе словами. Люди забруднили свій одяг, житло, почуття брехнею. Чим більше говорять — тим менше розуміють одне другого. Господь вміщається у найменшому: в Мовчанні…

* * *

Наш маленький монастирець закрили — і сестри переїхали до міста. Не стало під вікном садочку — і життя в монастирі втратило для мене сенс. Я аж тепер зрозуміла, що жила тут лише заради можливості сидіти навпочіпки на клаптику землі і відчувати, як вона тепло перетікає між пальцями…

Колись я вважала, що життя не має жодного сенсу. Тепер я знаю, що це не так. У цьому світі дуже багато місць, де можна навчитися смирення. Але відчути смак життя можна лише на дотик до живого. Мертве навіть померти не допоможе…

Я раптом усвідомила, що ще й не жила. Я ще не бачила, як сонце проходить по небесному крузі від світанку до заходу, як опадає роса, як гніздуються пташки, як проростає дерево…

В цьому світі так багато див, яких я ще не бачила, — а я нарешті нікуди не поспішаю! Як колись у дитинстві, коли заходила в траву, наче у ліс, і спостерігала, як зацвітає купава. Або розглядала перепелині яєчка у гнізді…

Просто всьому свій час. Молоді люди не повинні бути мудрими — їм треба бути відважними і шалено закоханими. Зрілим людям необхідно бути працьовитими і цілеспрямованими — і прагнути досягнути якоїсь цілі в житті.

І треба довго не здаватися старості, бо життя заховало від нас велику таємницю: старіється тіло, а не серце. Серце так само дзвінко, як у дитинстві, ловить метелика щастя на земному лузі, — ловить і вірить, що обов’язково його колись упіймає… Навіть на останньому подиху…

* * *

Сьогодні я відправила дітям листи. Я вже два роки живу у селі в старенькій хатині, котра не має господарів. Навчилася вишивати ікони в монастирі — Богу дякувати, ще маю добрий зір. Маю городець і сад над річкою…

Господи, я маю рай! Сідаю на старій колоді і дивлюся на воду. І слухаю своє серце. Воно таке — як ця річка…

Згадую своє життя — і плачу. Нарешті плачу, і то від щастя…

Які ж то люди були на моїй дорозі — як діаманти! Такі сильні, такі красиві, такі незламні…

Вони навчили мене любити. Мені інколи здається, коли я увечері сиджу і дивлюся на зорі, що промені від мого серця, коли я думаю про тих, кого не перестаю любити, ніби стоять довкола мене стовпом світла…

Хай діти простять мені — але то моє життя. Я так довго шукала в ньому правди, і моя правда в тому, що ніхто не може диктувати другому, як йому жити, ніхто не може тримати у своїх руках ні своє, ні чуже щастя. Бо воно в нічиї руки не йде, воно — вільне світло, в котрому можемо на відстані гріти своє серце…

Вже не хочу писати. Хочу тільки відчувати і слухати…

* * *

Докінчую свій зошит. Якщо ви його читаєте — значить, я вже вільна. Зовсім вільна. Але ще хочу висповідатися. Бо ще маю один