Читати книгу - "Життя і смерть вчителя Пришелепка, Микола Білоус"

- Цікаво… Цікаво… – Темною волохатою членостоногою в душу Прокопа Прокоповича повільно заповзала невідома тривога. – А знаєш, Антоніна Романівна, я так міркую – не скарга це зовсім, а попередження. Що ж він такого капосного замислив оцей твій Пришелепко? Ти слухаєш мене, Тоню? – Погляд головного лікаря ковзнув по Безстрашній. – Та що це ти увесь час мнеш рукою в кишені халата? Дулю мені сучиш? Чи що?! Ану показуй!

Щоки Безстрашної раптом спалахнули незайманим рум’янцем.

- О…о…огірок…

- Що?! Який такий огірок?!

- Квашений…

Окуляри головного лікаря нервово затіпались, застрибали на носі, немов карасі на гарячій сковорідці.

- Ти що?!

- Хочеться чогось кисленького. Втриматись не можу. Хрумкала б і хрумкала…

- Тоню?! Тобі скільки років?!

- Не вганяйте в краску, Прокопе Прокоповичу. І так уся палаю. Пізненько мені вже про це думати. А якщо навіть так – не мене ж одну на кисленьке потягло… Таке скажете. І, взагалі, від кого? Не від духу ж святого?

- А ну… ну… Колись далі. Кого потягнуло ще?

- Віталіну Миколаївну-медсестру. Ми з нею за день трьохлітрову баночку огірочків благословляємо. Думаю, це через те, що в повітрі щось алергічне. Чи вірус якийсь невідомий, а, може, біологічна диверсія Великої Барбаросії.

- Тоню! – Вражений Прокіп Прокопович інтуїтивно потягнувся рукою до серця. – Шкода кропиву в лікарняному саду викосили. Я б тобі показав і вірус, і духа святого! Мерщій в аптечний кіоск за експрес-тестами! І завтра вранці обидві до мене. Це наказ! А тепер іди і працюй. «Розпустилися геть. Повна махновщина, – бурчав услід Безстрашній Прокіп Прокопович Нерубайзплеча. – Я вам покажу і демократію, і народовладдя…»

Важкі невеселі думки шашелем проїдали мізки Антоніни Романівної Безстрашної. Вона вперше за життя пошкодувала, що не позбулася їх замолоду, коли була така можливість. А теперечки було запізно: «якщо це правда? І я дійсно вагітна, – міркувала Безстрашна, – як таке могло трапитись? Як? Адже з Лео завжди береглася. Та й від анального сексу такого не могло бути. А раптом?!» В часи повної комп’ютеризації й штучного інтелекту, в принципі: можливо все. Їй пригадалися слова якоїсь випадкової жіночки на пішохідному переході, коли після дощу, ту з ніг і до голови облив брудом із під-коліс «мерседеса» крутий мажор. «Ти що?! Через жопу роблений?!» – несамовито заволала нещасна, пересипаючи слова добірними матюками. «Село забите без сільради, – подумала тоді про тую жіночку Безстрашна, – повний «отстой.»» Адже прогресивною західноюнаукою десятки років тому, спираючись на беззаперечне твердження біблійного письма, де чітко вказано, що Авраам родивІсаака, а не якась зачухана Химка із Здолбунова, було доказано право на первородство за чоловіком. Карфаген пітьми і неуцтва упав перед істинною. Сонце перестало сходити, як завжди, на сході й котитися до заходу. А почало ходити по небу навпаки. Сам факт зачаття та народження індивіда не традиційним шляхом –жінкою, а чоловіком через попу чоловіка, в корені заперечував догматичну, «совіцьку», науку і мораль. Це була нова генерація Справжніх патріотів Нового Барбадосy. Героїв-Геростратів.

Їм довіряли найбільш відповідальні ділянки роботи по повному й безповоротному очищенню території від «совіцьких» пережитків для будівництва нового раю. Вільного демократичного Нового Барбадосу. А зараз, коли, немов скеля, нависла загроза народити щось подібне до тієї неголеної «абракадабри» без мізків і серця, що бачила за кермом, «мерседеса», вона, Антоніна Романівна Безстрашна, з острахом кусала лікті: «не дай Господь-Бог! Яка ж ти дурна, Тоню. Яка ти дурна. Навіщо зневажила Пришелепком? Лише тому, що він сільський учитель? Де ти ще такого пришелепка знайдеш? Адже він не просив у тебе взаємності. Лише безумно любив тебе. І молився на тебе, як на божество, – картала себе в душі Антоніна Романівна, прямуючи до аптечного кіоска, – Тепер у тобі його серце. І не бреши собі. Ти чуєш, як воно дише. І, може, затяжіла від нього. Всупереч усій фізіології. Від великого й доброго серця… Бо чому ж тоді така хвиля невимовного блаженства, немов після першого оргазму в юності, розтікається, пульсує по всьому тілу, лише подумаєш про нього…»

«І що я скажу дітям? Це ж не маленькі, що дав по цукерці й замовкли. Одна на виданні, а друга біля того. Зразу вкурять, що з мамою щось негаразд» – І Безстрашна уявила драматичну картину судилища коли старша Наталочка, геть викапана бабуся Валя, така ж в’їдлива і колюча на язичок, поведе своїм кирпатеньким носиком, обдарує знічев’я темними коралями з-під довгих вій.

- Наша мама, либонь, піймала рибку. Правда, мамуль?

- Авжеж, – не промине, щоб підкусити меншенька Аліса, – фартовий деньок трапився. Так, матусю? Не завжди рибалка без риби.

- Але ти не страждай так. Не бідкайся, – голосом бабусі Валі знову продовжить Наталочка. – Якось воно буде. Це ж не з дому несеш, а до дому. Якщо рибка – трусиків у ванній побільшає. А сомик – то ми давно хочемо маленького пришелепка. Правда, Аліса?

- Справді, матусю. Ми ж тебе любимо.

- Уже й самі могли б, якби любили, – промацуючи міцність опозиції, Антоніна Романівна оцінює коротким поглядом розвідника Наталочку і йде в наступ, щоб відновити й закріпити позиції головної, вожака сім’ї.

- Звичайно, – артистично проскакує поміж колючок Наталочка. – Тільки навіщо це нам, коли в нас є мама?

Розділ IV

Антоніні Романівній Безстрашній не спалося. А ніч була, як море. Звичайно не Чорне і навіть не Азовське, де срібною місячною доріжкою на берег тихо набігають хвилі, заколисуючи теплу літню ніч. А значно більше. Безмежне – без обрію і берегів.

Снодійне не допомагало. Випила десять пігулок «Гіпносу» – а сну ні в одному оці. «Оце так влипла,» – клекотіло, наче у вулику повному диких бджіл, у голові лікарки. Вони колючими думками повзали, метушилися там по сірій речовині, не втихаючи ні на мить. У котре пошкодувала, що завчасно не позбулася колись мізків. Адже яке то щастя – ні про що не думати. З глибини свідомості зринала картина того проклятущого дня – п’ятниці, тринадцятого. Перед очима виразно оживало незвичайне «ху» Пришелепка, що спочатку легенькою хмаринкою вирвалось із його грудей та враз зачарувало. А потім несподівано трансформувалося з подиху чоловіка в дебеленьку сардельку тілесного кольору зі світло-рожевою голівкою на кінці. Кілька секунд вагалося, висіло в повітрі, озираючись навколо, та згодом наблизилося до обличчя Антоніни Романівної, потерлося об кінчик носа, ніби папуаси з островів Полінезії в знак щирої любові та дружби, і, хмеліючи від запаху жіночого тіла, доторкнулося вуст, підборіддя, шиї…