Читати книгу - "Тиша, що говорить, Тала Княжа"

Раптом задзвонили в двері. Вона не злякалася, просто встала й відчинила.

На порозі стояв Гліб. Мокрий від дощу, у темній вітрівці. Дивився прямо, без пауз, без слів.

Він увійшов, не питаючи, закрив двері за собою й обійняв її тепло, мовчки. Його рука впевнено лягла їй під футболку, як у того, хто знає, чого хоче.

Катя не відступила, не знітилася. Сміливо. Вперше вона не думала, як виглядає збоку, не рахувала секунд. Просто була собою. Живою. З ним.

Наступного ранку Катя прокинулася від м’якого світла, що лилося крізь штори, мов розлите молоко. Вона лежала, не відкриваючи очей, відчуваючи тепло простирадл і ледь помітний запах дощу на шкірі. Хотіла встати, потягнутися до телефону, перевірити час, але Гліб, ніби відчувши її рух, притягнув її до себе. Його рука, важка й тепла, лягла на її талію, а голос, низький і ніжний, прошепотів:

— Спи.

Він міцно обійняв її, пригорнув до себе, і Катя, не опираючись, занурилася назад у сон, ніби в м’яку теплу хвилю. Її дихання вирівнялося, а серце билося в такт із його — спокійно, надійно.

Коли вона прокинулася вдруге, сонце світило яскравіше, заливаючи кімнату золотавим теплом. У ванній гуділа вода — Гліб приймав душ. Цей звук, ритмічний і буденний, чомусь здавався рідним. Катя потягнулася, намацала його футболку, кинуту на спинку ліжка, і натягнула її на себе. Тканина пахла ним — терпким, трохи пряним ароматом, що нагадував його обійми. Вона усміхнулася сама до себе й пішла на кухню.

Кавоварка загуділа, наповнюючи повітря знайомим ароматом. Катя стояла біля вікна, тримаючи горнятко, і дивилася, як сонце грає на листі дерев. Її думки були легкими, мов пелюстки, що пливуть за вітром. Усе було інакше — не так, як раніше, не так, як у кафе з Борисом, коли вона тримала дистанцію, захищаючись від світу. Тоді все було напружене, як струна. А тепер усе дихало.

Двері ванної відчинилися, і Гліб вийшов у білому рушнику, з краплями води на плечах. Він виглядав розслабленим, але в його очах усе ще була та зосередженість, що вразила Катю в потязі. Він підійшов, нахилився й поцілував її в маківку — легко, ніби це було найприродніше у світі. Потім узяв її горнятко, зробив ковток кави й усміхнувся.

— Смачно, — сказав він, і в голосі з’явилася грайлива нотка, щось нове.

Катя тихо засміялася, уткнулася йому в плече — вологе, тепле, рідне. Її щока притиснулася до його шкіри, і в цю мить усе було правильно. Не як із Борисом, де кожне слово було наче хід у шахах. Тут не було гри. Тільки правда. Тільки вони.

— Ти мокрий, — прошепотіла вона.

Гліб засміявся, обійняв її міцніше. Його руки, сильні й обережні, сказали все, що він ще не озвучив. Катя відчула, як у ній розквітає щось нове — не просто радість, а довіра. Та, що дозволяє бути собою, навіть коли страшно. Навіть коли не знаєш, що буде далі.

Катя відсторонилася, подивилася Глібу в очі. Темні, з ледь помітними іскрами. У цю мить вона зрозуміла: вона не боїться. Не боїться бути відкритою, сказати, що відчуває, навіть думки про те, що він може знову поїхати до Львова чи кудись іще. Бо тепер вона знала: вона — це не лише її страхи й сумніви. Вона — це її сміливість, її вибір, її макове поле, яке завжди з нею.

— Що на сніданок? — запитав Гліб, не відводячи погляду.

— Сирники? — Катя підняла брову.

— Тільки з медом, — відповів він, і його усміхнувся.

Вони разом узялися готувати. У простих рухах до плити, до мисок, у запаху кави було все: її нове життя, її сміливість, її правда. І його рука, що ненароком торкалася її, коли вони замішували тісто.

Сніданок минав у легкому ритмі. Сирники танули в роті, мед липнув до пальців, кава парувала, змішуючись із сонячним світлом, що лилося крізь вікно. Гліб сидів навпроти, тримаючи горнятко, і час від часу його погляд затримувався на Каті. Не надто довго, але достатньо, щоб вона відчула тепло в грудях. Вони говорили про буденні речі: як він не любить будильники, про її звичку читати перед сном, про те, як Київ у серпні пахне пилом і квітами.

— Слухай, — раптом сказав Гліб, відставляючи тарілку з недоїденим сирником, — поїхали до мене? Треба переодягнутися, а потім можемо десь пообідати. Якщо в тебе немає інших планів.

Катя на мить замислилася. Його голос був спокійним, але в ньому звучала нова нота, ніби він запрошував її не просто на обід, а у свій світ. Вона всміхнулася, відчуваючи, як радість, легка й повітряна, розливається всередині.

— Поїхали, — сказала вона просто, без вагань.

Вони зібралися швидко. Катя кинула в сумку телефон і ключі, накинула легку джинсову куртку поверх сукні й подумала, що цей день — як чиста сторінка, яку ще не написали. Гліб узяв її за руку, коли вони виходили з квартири. Його пальці, міцні й теплі, стиснули її долоню, ніби промовляючи: «Ти зі мною».

Його квартира була в Харківському районі Києва, досить далеко,  ніби в іншому світі. Дорога промайнула непомітно. За вікном миготіли дерева, будинки, люди, а в машині тихо грала інструментальна музика без слів, але з настроєм. Гліб вів спокійно, однією рукою тримаючи кермо, а другою час від часу торкався Каті — її зап’ястя, коліна, ніби переконуючись, що вона поруч.

Квартира виявилася просторою однокімнатною з сучасним ремонтом, але якоюсь порожньою. Високі стелі, сірі стіни, великі вікна, крізь які лилося денне світло, темна дерев’яна підлога, мінімалістичні меблі: диван, стіл, кілька полиць із книжками. Усе виглядало так, ніби сюди щойно заселилися, але ще не встигли додати життя. Кухня блищала чистотою. Плита, здається, ніколи не знала вогню, а холодильник лише тихо гудів. Жодних магнітів, чашок із жартівливими написами чи слідів чиєїсь присутності. Катя обвела поглядом простір: ні вази з квітами, ні парфумів на поличці, ні жіночих капців біля дверей. Нічого.