Читати книгу - "Тиша, що говорить, Тала Княжа"

Вона зупинилася посеред кімнати, глянула на Гліба, який зачиняв двері, і запитала прямо, як уміла тільки вона:

— Ти був одружений?

Він подивився на неї коротко, без напруги. Його очі, як завжди, тримали її погляд міцно, але м’яко.

— Ні, — відповів він без вагань.

Катя кивнула, ніби поставила галочку в думках. Вона не шукала підтексту, але відчула полегшення — не через відповідь, а через те, як просто він її озвучив. Гліб підійшов ближче, кинув ключі на стіл і сказав:

— Ходімо гуляти.

Він усміхнувся яскраво, легко, ніби скинув із плечей щось невидиме. Катя засміялася у відповідь, і вони вийшли з квартири, ніби не було жодної паузи чи запитань. Усе було легким, як серпневий вітер.

У машині Гліб увімкнув радіо, але притишив звук, коли заговорив:

— Треба купити мамі подарунок. Я згадав твої поради про практичність, довговічність, враження. І подумав: потрібна висока ваза. Вона завжди скаржиться, що великі квіти нікуди ставити. А я дарую їй високі троянди, це вже традиція.

Катя всміхнулася, відчуваючи, як її вчорашні слова повертаються, ніби місток між ними.

— Гарна ідея, — сказала вона. — Ваза — це і практично, і надовго. А ще красиво. Поїхали в торговий центр, я знаю один, там є хороші крамниці.

Вони зупинилися біля великого торгового центру, скляного, із безліччю вогнів і гомоном людей. Гліб узяв Катю за руку, коли вони йшли між рядами крамниць. Його дотик був ніжним, але впевненим, ніби він без слів казав: «Ти моя». Катя відчувала його погляд, теплий, як сонце, що пробивається крізь хмари. Він обіймав її за талію, коли вони зупинялися біля вітрин, і його пальці ненароком ковзали по її руці, коли вона вказувала на щось цікаве. Ці дотики були невимушеними, але промовистими, ніби він не хотів відпускати її ні на мить.

У крамниці з посудом і декором вони довго ходили між полицями. Вази стояли в ряд: скляні, керамічні, матові, блискучі. Катя зупинилася біля однієї — високої, із тонкого прозорого скла, з ледь помітним візерунком, схожим на краплі дощу.

— Ось ця, — сказала вона, провівши пальцем по гладкій поверхні. — Легка, але міцна. І троянди в ній виглядатимуть, як у галереї.

Гліб підійшов, подивився на вазу, потім на Катю. Його погляд блиснув не просто згодою, а чимось глибшим, ніби він бачив у ній не лише дівчину, а цілий світ.

— Беремо, — сказав він тихо, але рішуче.

Поки продавчиня пакувала вазу, Катя помітила в сусідній крамниці щось особливе: шовкову хустку, ніжно-блакитну, з вишитим написом «Київ» і дрібними квітами. Вона бачила такі хустки в Instagram — авторська робота, кожна унікальна. Катя підійшла, торкнулася тканини, м’якої, як подих, і відчула: мусить її взяти. Як нагадування про цей день, про нову себе.

— Гарна, — сказав Гліб, стоячи за її плечем.

Вона всміхнулася, не обертаючись, і купила хустку, відчуваючи, як радість від маленької покупки наповнює її теплом.

Обідати вони поїхали в ресторан, що був зовсім поруч із Катиним домом. Маленький, захований у тихому дворику, з дерев’яними столами й плющем на стінах. Вона проходила повз нього сотні разів, але ніколи не заходила. Усередині пахло свіжоспеченим хлібом і травами, а світло свічок на столах створювало затишок, ніби це була не їдальня, а чиясь кухня.

Офіціант приніс меню, і Гліб, як завжди стриманий, із ледь відчутною різкістю, яка з’являлася, коли він говорив із чужими, замовив щось просте: борщ, стейк, салат, воду. Потім повернувся до Каті, і його погляд пом’якшав, ніби весь світ довкола зник.

— Обирай сама, — сказав він тихо, з легкою усмішкою. — Може, трохи вина?

Катя кивнула, тільки-но відкривши рота, щоб відповісти, як із-за їхнього столика пролунав жіночий голос, низький, із легкою хрипотою, але теплий, мов вечірнє світло.

— Яке будемо пити вино?

Гліб різко обернувся, і його обличчя спалахнуло радістю, такою щирою, що Катя на мить завмерла, дивлячись на нього. Він підвівся, розкрив обійми й міцно пригорнув жінку, що стояла поруч. Висока, з довгим каштановим волоссям, вона виглядала так, ніби щойно вийшла з обкладинки журналу — не глянцевого, а живого. Її очі, темні, як у Гліба, але з іскрами сміху, дивилися на нього з любов’ю.

— Катю, це Світлана, моя сестра, — сказав Гліб, обернувшись до неї. У його голосі звучала гордість. — Світлано, це моя Катя.

Катя відчула, як легка й несподівана радість розливається в грудях. Вона всміхнулася й простягнула руку, а Світлана міцно, по-дружньому стиснула її долоню.

— Рада познайомитися, — сказала Світлана. Її голос був таким теплим, що Катя одразу відчула себе своєю. — Це, до речі, мій ресторан. Тож вино за мною.

Вона присіла до їхнього столика, недбало відкинувши край сукні, легкої, але елегантної, з візерунком, схожим на листя. Світлана була вродлива, не просто красива, а з природною грацією, що не потребувала зусиль. Її риси були гостріші, ніж у Гліба, але в усмішці відчувалося щось рідне, ніби вони з братом ділили не лише гени, а й уміння наповнювати простір теплом.

— Завтра в мами день народження, — сказав Гліб, відкинувшись на спинку стільця. Він виглядав розслабленим, але його рука, що лежала на столі, ненароком торкалася Катиних пальців. — Ми вже купили подарунок. Вазу, високу, для її троянд. Катя вибрала ідеальну.