Читати книгу - "Що таке українська література"

мене давно уже нема

і зимно бути

не повинно

* * *

я марив

засніженим містом

де теплі зманіжені губи

терпкі наче плин тріолета

на ранок смакують чай

* * *

за краєм ночі

плин води

прозорі пальчики остуди

знічев'я плутає сліди

недільний потяг у нікуди

* * *

ковток червоного вина

манірний звук віолончелі

летить блакитна сарана

в оазу білої пустелі

* * *

запах дощу на долонях

губи тремтливі і плинні

срібний карасик заплутався

у сонячному жабуринні

* * *

на дні моєї пам'яті печаль

гінка лоза між небом і землею

холодний слід сліпучої галеї

на дні моєї пам'яті печаль

Звідкіля брались оті візії? Що їх навіювало?.. Хоч сідай та й пиши трактат на тему «Про благотворний вплив бездарної економічної політики на розвиток поезії в Україні». Бо щойно електрику перестали вимикати, а отже, з’явилася можливість нормально взятися до праці, поет у мені помер. Щоправда, не обійшлося тут і без «суб’єктивного чинника»: я не пишу віршів, бо не хочу підтверджувати думку Миколи Хвильового про українців як про націю «стовідсоткових поетів». Пам’ятаєте, як він колись казав: замість культурної та державної творчості ми марнуємо свою життєву енергію на плекання якогось солоденького фіктивного світу… От я собі й думаю: а може, ми ще й досі є нацією «стовідсоткових поетів» якраз тому, що ось уже добру тисячу років, від часу Хрещення й до сьогодні, раз по раз залишаємося «без електрики»? Не знаю.

Урок 6

НА ПАМ’ЯТЬ ПРО 12 ТРАВНЯ 1933 РОКУ

Там, де кінчається українська література

Коли я бачу колишній письменницький кооператив «Слово», на пам’ять мимоволі спадають рядки з поезії мого старого знайомого Сергія Жадана «Кінець української силабо-тоніки»:

в цьому будинку вони колись і жили