Читати книгу - "Листи з того світу"

— Так. Справа в тому, що я колекціоную предмети старовини. Загалом то недорогі речі, бо на такі бракує грошей. Але в мене їх назбиралося чимало.

— А де ви їх берете? — адресувалося мені чергове запитання.

— Зазвичай знаходжу. Це дуже цікавий процес.

— Згодна.

Я перевів подих і запитав:

— Ви не заперечуватимете, якщо я заставлю ними всю кімнату?

На якусь мить Ельза Олександрівна завмерла, але відповіла позитивно:

— Зовсім ні. То ваша кімната, що хочете те й робіть. Головне — підтримуйте чистоту і намагайтеся не галасувати, коли в мене будуть відвідувачі.

Підбадьорений останніми словами співрозмовниці, я поставив цілком логічне запитання:

— Вибачте за надмірну цікавість, але що то за відвідувачі?

— Мої клієнти.

— Клієнти? — вирвалося в мене з несподіванки.

— Так. Я ворожу на кавовій гущі і на картах.

— Цікаво, — відповів я, поставивши чашку на стіл.

— Сподіваюся, ви розумієте, що тиша і спокій є неодмінними атрибутами такого процесу.

— Так-так, звісно. Якщо бажаєте, я можу йти з дому на той час…

Вона різко обірвала мене, не давши змоги закінчити думку.

— Нема потреби. Досить належно поводитися.

І хоч її вимоги були обґрунтованими, як на мене, вони свідчили про надмірну обережність. Очевидячки, Ельза Олександрівна надто серйозно сприймала свій фах. Однак подумки я з нею погоджувався. Адже в кожного з нас є свої таргани: хтось колекціонує антикваріат, хтось ворожить, хтось займається йогою, хтось — політикою, а хтось узагалі байдики б’є — кому як зручно, той так і живе.

— І ще одне…

Я підвів погляд.

— Мені треба перевірити ваші документи.

— Гаразд. Паспорт підійде? Але я не взяв його з собою.

— Нічого. Покажете, як переберетеся.

Насамкінець ми домовилися про плату. Я допоміг Ельзі Олександрівні записати у її мобільний свій номер і, подякувавши за гостину, покинув її оселю.

Опинившись на вулиці, я навмисне подався до костелу Святого Андрія, щоби знадвору роздивитися вікна нового помешкання. Із цього боку їх була пара. Одне — на кухні, друге — у моїй кімнаті, з дерев’яними рамами, пофарбованими білою фарбою, що порепалася від часу. Милуючись архітектурою будинку, у моєму нутрі зародилося бажання якнайшвидше переїхати в нові покої. Найскладнішим етапом у цьому процесі були кілограми багажу: щоби впоратися з ними, мені необхідні Апостоли. Я телефоном зв’язався з Петром й отримав його обіцянку допомогти. Затим поспішив додому, аби підготуватися до рантки, бо пообіцяв йому, що спершу проставлюся.

Петро Петрович грівся на сонечку у дворику разом з іншими сусідами. Маючи обмаль часу, я лише привітався з ними і вибіг на другий поверх. Старенький замок заскреготав від обертів ключа, рипнули завіси і я опинився всередині. Не зачиняючи дверей, я пройшов у свою кімнату і, витягнувши шухляду, дістав звідти невеличку скриньку, вщент напхану валютою. Треба взяти рівно стільки, щоби вистачило посидіти з друзями у кнайпі. Зрештою, купюра номіналом у двадцять євро перекочувала в гаманець, і, поклавши назад бутафорний сейф, я вибіг на вулицю.

— Двері закрив! Буду пізно! — вигукнув я хазяїну на прощання.

Дідуган махнув рукою і щось сказав, але ті слова мене так і не наздогнали.

За годину наше нечисленне товариство насолоджувалося скромними посиденьками в генделику. На столі була пляшка напівсолодкого вина і легка закуска. Павло, який чомусь захмелів після першого келиха, сидів, сперши підборіддя на зчеплені руки й із закритими очима похитувався під мелодію джазової композиції. Атмосфера налаштовувала на бесіду.

— Тобі не набридло переїжджати з місця на місце? — запитав Петро, торкнувшись своїм келихом мого.

Я надпив трохи вина і відповів:

— Набридло. А вам не набридло постійно тягати мої речі?

У розмову втрутився Павло.

— А хто ж їх носитиме, крім нас? Ми ж товариші.

— Це точно! — погодився я і підніс келих, виголошуючи цілком логічний тост: — За друзів! Себто за вас.

Ми знову випили.

— Слухай, а коли ти забереш той старий патефон? — запитав Павло. — Тільки не думай, що він нам заважає. Я просто цікавлюся.

— Якби водилися вініли, то ми б іноді слухали, а так пилом припадає, — доповнив Петро.

— Заберу обов’язково. Коли матиму своє житло, тоді й заберу.

Апостоли перезирнулися і, мов телепати, одночасно видали:

— Ой, мабуть, іще довго чекати.

Ми зареготали. Від випитого настрій стрімко піднімався, тож було вирішено збільшити градус напоїв. Межа тверезості дуже швидко залишилася позаду. Друзів потягло на пригоди. Я розрахувався, і ми попростували до нічного кіоску.

Наступні події вечора хаотично змінювалися, мігруючи від розпивання слабоалкогольних напоїв до незграбних фліртувань із дівчатами. Пам’ять почала відмовляти мені вже після другої пляшки пива і зовсім зрадила, коли ми з друзями прощалися. Далі — суцільна амнезія.

Привели мене до тями пульсуючі удари у скронях. Вони потрапляли точно в ціль, викликаючи нестерпний головний біль. Похмільна «головотроща» ускладнювалася пекельною посухою в горлі. Я насилу продер очі й підвівся. Розгледів на столі горня, ймовірно з водою. Переконавшись, що то не міраж, я схопив кухлик й одним махом спорожнив його.

«Мабуть, Петро Петрович, помітивши мій стан, потурбувався, — виснував я з полегшенням. — Чоловік зрозуміє чоловіка з півслова. А чи зрозуміла б таке Ельза Олександрівна? Байдуже! Ідеальних людей не існує. Бо той самий Петро Петрович, який урятував мене від зневоднення, так і не змирився з моєю пристрастю до колекціонування старожитностей».

Під монотонне пульсування головного болю я ще кілька годин пролежав у ліжку, обдумуючи план евакуації з цієї квартири на іншу.

Упродовж кількох наступних днів ми з друзяками мали етапувати мої речі на місце їхнього нового заслання. Почали з найнеобхіднішого: одягу, начиння, книжок, журналів і деяких найцінніших для мене знахідок. Прихопили також мішок картоплі та півмішка цибулі. Справа була не з легких, тому ми вирішили, що однієї ходки на сьогодні досить. Увесь новоприбулий багаж склали в коридорі.

Залишившись наодинці, я взявся за облаштування своєї кімнати, витративши на це кілька годин. Надвечір до мене зазирнула Ельза Олександрівна.

— Це всі ваші речі?

У її словах не було жодного негативу чи докору, але щось мене збентежило.

Її очі. Сьогодні вони здавалися надто втомленими і ніби заплаканими.

— Ні, але більшість уже тут.

— Ходімо, вип’єте кави, перепочинете.

Попри пізній для кавування час, відмовити господині дому я не наважився. Кава парувала у філіжанках, сповиваючи простір кухні предивним ароматом.

Руки Ельзи Олександрівни чомусь тремтіли. Спроби приховати це зводило нанівець блюдце, що зрадливо подзенькувало, коли вона клала на нього чашку. Я також відчував напруження, що зависло в просторі, але пояснення йому не знаходив. Урешті жінка обхопила горня обома руками й більше не намагалася прилаштувати його на