Читати книгу - "Листи з того світу"

— Бачу, кава для вас не лише робота, а й джерело насолоди.

— Можливо. То де ви навчаєтеся? — швидко знайшлася вона.

— У Політехніці, на реставратора.

— Зрозуміло. А звідки будете?

Питання виявилося ударом під дих. Несподівано для себе я опустив голову.

Схоже, Ельза Олександрівна розумілася не тільки на кавовій гущі, а й на людських емоціях, бо, помітивши мій розпач, спитала:

— Ви не хочете про це говорити?

Перш ніж відповісти, я сьорбнув кави.

— Ми з батьками жили в Дрогобичі.

— Жили?

— Так. Зараз усе змінилося…

Мені не хотілося говорити про минуле з майже незнайомою людиною, тому я вмовк.

— Ніколи не знаєш, коли його величність життя підставить тобі ніжку, та все ж цього можна уникнути.

— Маєте не увазі ворожіння?

Вона неквапно надпила з філіжанки і, дивлячись мені у вічі, мовила:

— Більшість людей не вірить у те, що долю можна передбачити. Але це можливо.

Я ледь усміхнувся, не приховуючи скептицизму.

— Даремно ви так реагуєте.

Ельза Олександрівна на хвильку вмовкла, а потому розказала історію одного зі своїх клієнтів.

— Якось до мене звернувся поважний чоловік, просив сказати, коли стане багатим. Однак кавова гуща віщувала протилежне: зубожіння. Він пішов з іронічною посмішкою на вустах, та за два тижні знову стояв у мене на порозі. У нього виявили рак печінки. За кілька місяців він витратив на лікування всі свої заощадження, щоправда — вижив.

Це звучало переконливо, але вірити я не збирався. Та Ельза Олександрівна знову здивувала своїм умінням читати думки.

— Ви таки не вірите мені…

Я не мав наміру сперечатися зі своєю орендодавицею, тож відповів якомога лаконічніше:

— Можливо, у цьому щось є, але особисто мені не доводилось зустрічатись із подібними фактами.

Я допив каву і відклав горня на край стола. Та, схоже, Ельза Олександрівна вирішила довести, що ворожіння — справа серйозна. Вона накрила мою чашку блюдцем і перевернула її догори дном. Потім зробила нею три оберти і знову перевернула. Кавова гуща стікала стінками, залишаючи по собі якісь абстрактні візерунки.

Я уважно стежив за рухами жінки, чекаючи вердикту. Однак заклопотаний погляд Ельзи Олександрівни не віщував нічого доброго.

— Ну, що там вийшло? — спитав я, не помітивши, як моя байдужість перетворилася на зацікавленість.

Ворожка мовчки глянула на мене. Її обличчя зблідло, а в очах зродилося сум’яття.

— Нічого такого. Візерунок невиразний, — відповіла вона коротко, та я здогадався, що — нечесно.

Після тих слів Ельза Олександрівна поспішно підвелася і зі своєю чашкою пішла до раковини. У цю мить короткими звуками на низьких тонах захрипів її мобільний, і вона, сіпнувшись, упустила горня. Посуд зорепадом порцелянових скалок розлетівся навсібіч, але жінку це аж ніяк не збентежило — схопивши з підвіконня телефон, вона побігла до кімнати.

Я ще раз глипнув на візерунок, залишений гущею на стінках філіжанки, витягнув із кишені мобільний і за лічені секунди сфотографував «пророцтво», а затим прибрав із підлоги уламки порцеляни. Цього вечора ми з Ельзою Олександрівною більше не бачилися.

Двадцять, дев’ятнадцять, вісімнадцять, сімнадцять…

Знову і знову я перетасовував колоду з чисел у зворотному порядку, аби сон нарешті взяв мене у свій полон, але свідомість уперто тримала оборону. Моя одвічна біда: не можу заснути на новому місці. Сьогодні ця проблема, здавалося, не вирішиться жодним чином, тому я встав і підійшов до вікна.

Львів сповивала ніч.

Небо висіло над старовинними будинками темним покривалом, сховавши від людського ока навіть зорі. Тільки монастир і костел Святого Андрія підсвічувалися жовто-синьою ілюмінацією. Від такої гами кольорів здавалося, що статуї святих Ордену бернардинів на щит-фронтоні костелу набували більш строгого та застережливого вигляду. Колона перед входом у храм була німим свідченням облоги міста військами Хмельницького. Спочатку на монументі височіла фігура Святого Яна, але в 1944 році вона безслідно щезла, тож стовп увінчали вазою. Між входом у храм і колоною, мов на Голгофі, стояв хрест. Розп’яття на ньому нагадувало кожному, хто виходив із храму після недільної відправи, що дотримуватися заповідей Отця треба і за межами дому Господнього.

Роздуми про вічне навіяли сон, і я повернувся в ліжко. За хвилю Морфей спровадив мене у своє царство, однак засинав я з відчуттям тривоги — мій спокій бентежили результати ворожіння.

5

Наступного ранку далися взнаки всі мінуси проживання в центральній частині міста. Вуличний шум удерся до кімнати разом із сонячним промінням, піднявши мене з постелі. Проте в цьому фальстарті був і свій плюс: уперше за кілька останніх днів вдалося повноцінно поснідати.

Ельза Олександрівна зі спальні не виходила. Намагаючись уберегти її сон, я швидко зібрався і вибіг на вулицю. Галицька площа проковтнула мене, як сотні інших людей, які перетинали її з вулиці Франка в напрямку центру. Я з головою пірнув у людський вир, але топитися в ньому не збирався. Бо мав розроблений уночі план дій, що сьогодні повинен був утілитись у життя.

Для початку я звернув на Валову, аби дістатися нею площі Ринок. Колись у павутинні вузеньких вуличок, переплетених між собою довкола площі, я натрапив на вивіску, що інформувала про послуги ворожки. Це залишилося б у закапелках пам’яті, якби не опудало ворони, закріплене над вивіскою. Здавалося, що то птах утримує табличку, а не навпаки.

Ще вночі я думав дізнатися значення візерунка, залишеного кавовою гущею на стінках чашки, в Ельзи Олександрівни, та, згадавши її реакцію, вирішив зайво не турбувати хазяйку. Сподіватися, що ця людина скаже правду, підстав не було. Хвилювало інше: що то за правда? Відповідь на своє запитання я мав намір отримати за кілька хвилин.

Львівські дворики — своєрідні в’язниці.

У більшості випадків до них потрапляють через єдиний вхід й одразу опиняються в полоні стін, що оточують невеличку територію по периметру. Зайдам вони не залишають вибору: або в під’їзд, або назад. Ось і я стояв у одній із таких резервацій на Староєврейській вулиці й дивився на опудало ворони. Довколишні будинки стриміли суцільним частоколом, а голубенький квадратик неба, обкреслений дахами будинків, спокійнісінько висів над моєю головою і здавався цілком нерухомим. Я вступив у під’їзд і швидко зійшов на другий поверх.

Двері відчинила жінка з парою пер, устромлених навхрест у клубок сивого волосся. Із вигляду було їй близько сімдесяти. Про поважний вік свідчило пооране глибокими зморшками чоло й зіжмакана веснянкувата шкіра. Бадьорістю сяяли хіба очі, випромінюючи мудрість прожитих літ. Одяг на ворожці був хатній: байкова сорочка та лляні штани, що підкреслювали стрункість її, певно, гарних замолоду ніг. У такому вигляді вона