Читати книгу - "Курва"

– Чому ж не забирав у ту, що винаймав? – не витримую, бо не бачу жодної логіки.

– Казав, що в чужу не хоче. Казав, що його дружина повинна бути господинею на власній кухні.

– Добре казав, – думаючи про залитий фундамент на ділянці, зауважила я.

Петро здивовано озирнувся, ми якраз ішли вулицею до його машини. Я погодилася, щоб він мене підвіз, тим більше, що руки обривала важка торба із закупами.

– Мабуть, – знизавши плечима, погодився він. – А далі все сталося ніби само собою. Він почав усе глибше і глибше залазити в якісь фінансові операції з конкуруючою фірмою. Ти потребувала уваги, дружина і діти чекали грошей на життя, перший пай в новобудову, фундамент у передмісті… Усе це разом вимагало від простого хлопця в чужому місті надзусиль. Остап зламався. Щось не врахував, десь помилився – і все: кінець кар’єрі, кінець амбіціям, кінець стосункам із тобою.

– Ти хочеш сказати, що він і не збирався зі мною одружуватись?

– Я нічого не хочу сказати, бо не знаю. Це ти в нього колись спитаєш.

– Не спитаю.

– Як хочеш… – Він нарешті всміхнувся. – Я добре пам’ятаю, це твій будинок.

– Так, мій.

Я вже майже зачинила дверцята його авто, аж раптом запитання само зірвалося мені з уст:

– Як мислиш, що я маю робити з ділянкою і залитим фундаментом?

– Ділянка записана на тебе?

– Умгу.

– Тоді залиш собі. Як компенсацію. – Він іще раз усміхнувся і підморгнув мені.

Мені хотілося ревіти, але було нестерпно залишатися на самоті. До Ірки не поїду, бо в неї двоє дітей, яких по черзі потрібно годувати і вкладати спати, годувати і вкладати спати, і так по колу – голова обертом іде. До Ростика, мого давнього друга зі студентських років, іти не хочеться, та його може й не бути вдома. Ноги самі понесли до Мілі Семенівни з другого поверху.

Їй близько вісімдесяти, і вона, скільки себе пам’ятаю, жила сама. Я й не знаю, чи було колись інакше.

– А, це ти? Заходь, заходь. – Поправляє дешеві, з прозорої пластмаси окуляри. – Я якраз намагаюсь горіхів до пляцка[6] налущити. От і допоможеш.

Я ледве стримую сльози. Шморгаю носом, навпомацки, бо у вузькому коридорі темно, шукаю паперову серветку.

– Він того не вартий.

Я перестаю шморгати і застигаю, мов укопана.

– Жоден чоловік не вартий сліз. Повір мені, старій.

Хочеться, ой як хочеться їй повірити, але не вдається.

– Ви впевнені? – з надією перепитую я.

– Впевнена, аякже. Твій не ліпший. Правда ж, не ліпший? – до мене.

– Ні, – погоджуюся я. – У нього дружина і двійко малих дітей, – випалюю на одному подиху, бо якщо затнусь, то не зумію продовжити. Соромно.

– Отакої. Мушу сісти.

Старенька поволеньки обережно вмощується на табуретці біля кухонного столу, на якому місила тісто і вкладала його до бритванки.[7] Механічним рухом тильним боком долоні відсуває від себе залишки борошна, так само механічно струшує, потираючи руки одна об одну. Такі звичні і заспокійливі жести. Цих кілька хвилин цілковитої тиші повертають її до тями.

– Двійко дітей, кажеш, – раптом якось дуже тихо, наче про себе, повторює за мною: – Двійко дітей… – вмовкає.

– Горіхи сюди складати? – киваю на порожню мисочку.

Жінка стріпнула головою, що була запнута хустиною, наче хотіла відігнати від себе якийсь спомин. Але за мить уже погодилася сама із собою.

– Хай. Нікому не розповідала, а тобі розповім. Іноді історії все життя мовчать – чекають свого слухача. Мабуть, ця історія твоя, раз я її так несподівано згадала. Мій брат одружився з дуже красивою жінкою. Усі, хто його знав, казали, що вона не для нього, що йому її не втримати, але він був упертим і закоханим. Робив для неї все, що міг. Дбав про неї, любив понад усе. Вона ж дозволяла себе любити. Багато жінок заздрили їй: мала чоловіка, котрий сам, власноручно підніс її на п’єдестал і вклонявся.

Усе було начебто нічого, поки не померла наша мати. Степан мав особливий із матір’ю зв’язок. Ніяк не вмів змиритися з тим, що вона відійшла в інший, кращий світ. За клопотами з похованням не міг як слід попрощатися з померлою, не міг усвідомити, що її більше нема поруч, що ми вже не зберемося всією сім’єю навколо її гостинного і завжди багатого на наїдки столу. Не міг, як усі, прийти до неї на могилу.

Одного дня зустрів свою колишню співробітницю. Слово за слово, розповів їй про свою втрату. А що в жінки недавно помер батько, то вона добре розуміла засмученого чоловіка.

– Степане, мусиш до неї піти. Мусиш, – казала.

– Я намагаюсь, але в мене не виходить. Ноги не несуть, – виправдовувався він.

– Степане, ти повинен. Ти мусиш її відпустити. Померлих потрібно відпускати. Їй там краще, повір… – Взяла його за руку.

Отак за руку, як малого хлопчиська, завела на цвинтар, підвела до могили. Стояла осторонь доти, доки плакав, доки прощався з матір’ю, доки звів до неба чистий вдячний погляд втомленого чоловіка.

Саме тоді, коли стояв біля могили матері, раптом прийшла до нього думка: «Чому не дружина, чому не та, яку звів на п’єдестал, яку обожнював, пестив, любив? Чому вона, якій поклав до ніг своє кохання, не привела до матері і не допомогла попрощатися з нею?» Знав, що не має права звинувачувати, просити, вимагати, але ця думка більше не полишала його.

Довго не міг наважитися на цей крок. Немолоді обоє, довге життя позаду. І хто його знає, що там попереду. Та все-таки зумів. З дружиною розлучився, залишив їй помешкання і пішов жити до тієї, що в скрутну мить була поруч.

Навколо всі дивувалися. Як таке могло статися? Така сильна, всеосяжна любов, такий вірний, надійний чоловік – і покинув. Та ще й до кого пішов? Не до молодої, а до так само в літах, як він. Без особливої краси, зваб, статків…

За кілька років помер батько колишньої дружини, і несподівано для всіх на похорон приїхала нікому не відома жінка, майже вдвічі старша від Галини