Читати книгу - "Драматичні твори"

Українська народна пісня про Сербина* що побутувала в Галичині, лягла в основу історичної мелодрами І. Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), відомої в кількох варіантах. Первісний, опублікований у 1896 р., так і називався «Сербин». Згодом автор змінював імена дійових осіб, вносив зміни у зміст твору. Зумовлювалося це, зокрема, й цензурними перешкодами. Основний мотив народної пісні — дівчина отруює рідного брата — став тільки поштовхом для твору, сюжет якого, однак, придумав сам драматург, перенісши дію до XVII ст., а саме до періоду героїчної боротьби запорізького козацтва з турецькою й татарською навалами. Але й у цій п’єсі письменникові не вдалося відтворити високі суспільні ідеали героїв, вивести їх за межі вузько особистих інтересів.

Частково до історичної драматургії І. Карпенка-Карого відноситься й комедія «Чумаки» (1897), в якій зображено події на Україні кінця XVIII ст., зокрема побут мандрованих дяків-пиворізів, колишніх студентів Києво-Мо-гилянської академії.

Але всі згадані п’єси, які з більшою чи меншою мірою можна вважати історичними, були тільки своєрідним підступом до справжньої високої історичної драми.

У доповідній записці «В комиссию по организации первого всероссийского съезда сценических деятелей», тобто з’їзду, що відбувався у Москві в грудні 1897 р., І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський, вказуючи на безправне становище українського театру в Росії, одну з причин цієї безправності визначили так: «...Писать из исторического прошлого,‘так богатого темами и интересного для слушателя — воспрещается. Слова «запорожец», «козак», «ридный край» — жупел для цензуры, и раз; пьеса мало-мальски порядочно скомпонована да име^т эти слова, то лучше не посылать ее в цензуру — все одно не дозволят...» 14. Рішення згаданого з’їзду справили певний прогресивний вплив на політику російського царизму стосовно українського театру, бо після 1897 р. стали відчутними деякі цензурні послаблення, зокрема щодо історичної тематики.

Мабуть, саме ці обставини надихнули І. Карпенка-Карого взятися за українську історичну тему з часів Гайдамаччини першої половини XVIII ст. і реалізувати її в трагедії «Сава Чалий» (1899), що стала справжнім шедевром, вершиною української історичної драматургії дожовтневого періоду. І на цей раз, як і у випадках з «Бондарівною», «Паливодою XVIII ст.» і «Лихою іскрою...», в основу твору було покладено історичну пісню, але не тільки її. Згадаймо, що прецедент у розробці теми про Саву Чалого належить українському драматургові першої половини XIX ст. М, Костомарову, який теж написав трагедію «Сава Чалий» (1838), але на той час професіональний історик М. Костомаров ще не володів історичними документами, які б прояснювали, доповнювали, конкретизували реалії з народної пісні, і тому мимоволі було зміщено історичну хронологію: події, що мали місце у першій половині XVIII ст., віднесено до ХѴІІ ст.

І. Карпенко-Карий ретельно простудіював опубліковані історичні документи, з яких стало відомо, що Сава Чалий — конкретна історична особа, родом з містечка Комаргорода Ямпільського повіту на Поділлі. Учасник селянського повстання проти польських магнатів та козацької старшини, він виявився зрадником, став прислужником магната Юзефа Потоцького і на догоду йому розправлявся з тими, з ким ще недавно був заодно, грабував, спалював козацькі зимівники і церкви. За це він зазнав тяжкої кари: у 1741 р. гайдамацький загін на чолі з колишнім товаришем Сави Чалого — Гнатом Голим стратив його у власному маєтку — селі Степашках на Поділлі. Конкретні історичні джерела стали коментарем до різних варіантів народної пісні, які теж були відомі драматургові.

Ще І. Франко високо оцінив появу трагедії «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, назвавши її твором, який «гідний стати в ряді архітворів нашої літератури».‘На його думку, «Сава Чалий» — трагедія з XVIII ст., основана на часах занепаду й хитання українського національного почуття, трагедія перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакції здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі.плани, здавалося, були близькі здійснення» 15. Пізніші кдментатори цього твердження І. Франка уточнювали, що «в «Саві Чалому» картина національно-визвольної боротьби оживає, тісно сплетена з показом класової боротьби, селянською повстання»16.

Дослідники справедливо визначали шекспіризм цього твору, що полягав у поєднанні відтворення духу історії, широкого історичного фону з високою поетичністю, мистецтвом творення повнокровних людських характерів. Я. Мамонтов небезпідставно відносив історичну трагедію «Сава Чалий» до «реалістично-побутової» системи драматургії І. Карпенка-Карого, а Л. Стеценко обгрунтовано констатував: «Композиційна стрункість, напружений сюжет, який дає авторові можливість показати своїх героїв у дії, в русі, в боротьбі, чітко окреслені характери, прекрасна мова, що в окремих місцях набирає чіткого ритму,— все це в поєднанні з глибокою ідеєю робить «Саву Чалого» одним з найкращих творів української драматургії» 17.

Поява «Сави Чалого» І. Карпенка-Карого' на рубежі двох століть була вельми своєчасною, бо саме в цей період загострювався національно-визвольний рух на Україні і проблема вірності національним інтересам, проблема національної зради набувала актуальності, тим більше що в творі вона постає в яскравому соціальному, класовому обрамленні. На думку

І. Франка, «драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи

22

інтенцп сучасного національного ренегатства» ,

Слідом за «Савою Чалим» І. Карпенко-Карий пише ще одну історичну драму — «Гандзя» (1902), твір, що зазнав найсуперечливіших оцінок в українському літературознавстві — від неприхованої апологетики до рішучого засудження. У повоєнні роки він не входив до жодного з видань творів драматурга.

В основу п’єси покладено вже не історичну пісню, а джерела, взяті з історичної праці М. Костомарова «Руина. Гетманства Брюховецкого Многогрешного и Самойловича» (1879—1880). Терміном «руїна» у дослідженнях дожовтневих істориків визначався період української історії 1663—1687 рр. У праці М. Костомарова наведено факти про трагічну долю вродливої бранки Гандзі, яка за химерами долі переходить з рук до рук. І. Карпенко-Карий дещо ускладнив сюжетну канву: від гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка Гандзя потрапляє до димерського полковника Пиво-Запольського, згодом знову до Дорошенка, він дарує її турецькому падишахові, але по дорозі її відбиває один з есаулів гетьмана польської частини Правобережної України Ханенко, який ховає Гандзю у Білоцерківській фортеці. Пкво-Запольський викрадає Гандзю, за що Ханенко вбиває його, а Гандзя, яка покохала Пиво-Запольського і заради нього прийняла католицтво, кінчає життя самогубством.

Оскільки не один раз драматург вдається до висловів на зразок слів Пиво-Запольського: «Я вкрав у Дорошенка прекрасну, як сама