Читати книгу - "Драматичні твори"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зійшовшись на думці, що драма «Гандзя» була кроком назад порівняно з трагедією «Сава Чалий», явною невдачею автора, що виявив ідейну недолугість і’ безнадійну плутанину в політичних оцінках, яких тільки гріхів не приписували драматургові деякі історики літератури, діючи в усталених культівщиною і епохою застою суспільних обставинах. А наслідок цього — безпідставне ігнорування п’єси видавництвами. Думається, що успіх драми на українській сцені на початку XX ст. є прямим запереченням мистецької й ідейної «недолугості» твору. А втім, глибинний, безсторонній, об’єктивний аналіз цієї «одіозної» п’єси І. Карпенка-Карого ще попереду.
На схилі Віку І. Карпенко-Карий повертається до свого улюбленого жанру: працює над соціальними комедіями на тему «батьки і діти», що мали скласти трилогію. Але здійснити йому вдалося тільки дві перші п’єси — «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904). Третю, яка мала б називатись «У пристані» або «Старе гніздо», написати хворому драматургові вже не довелося.
У «Суєті» сатирично зображено і -представників буржуазної інтелігенції, що, вийшовши з простого-народу та відірвавшись від нього, стали моральними покручами, і представників простого селянства, яких теж поглинула манія вибитись у пани, якщо не самим, то хоча б їхнім дітям. Виразник позитивних ідеалів автора селянин Карпо Барильченко, протиставлений його «розпаношеному» брату, заявляє: «Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти і кидають село у тьмі!.. Хоч. задушіться тут — нема їм діла. Вони чужі нам,# а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія і покинули! Ані лікаря, ані ученого, хазяїна, ані доброго адвоката — нікого нема в селі! Тільки вивчився: прощай, батьківська стріха, прощай, село, навіки!» І далі той же Карпо каже: «Немає гірше, як чоловік, зіпсований життям і оточенням, потеряє натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерті вже не вийде на шлях простої, звичайної людини!»
Завдяки своїм неабияким сценічним якостям, гострій комедійності, разючій сатиричності соціальна комедія «Суєта», за визнанням самого
0 Ф ф ш 9
автора, прославила його, «як ще и досі шодиа.пєса так не славила» .
У «Суєті» І. Карпенко-Карий висловив свої погляди на значення комедійного жанру для суспільного життя. Один з головних персонажів, відставний військовий писар Іван Барильченко, який мріє про сценічну діяльність, заявляє: «В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де стражданню душі людської тривожить кам’яні серця і, кору льодяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди,-жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків».
Порушена в «Суєті» тільки частково проблема театрального мистецтва стала провідною в другій частині незавершеної трилогії — «Житейському морі», у якій Іван Барильченко стає центральним персонажем. Тепер він — популярний, талановитий актор, якому, однак, бракує справжнього характеру, щоб утриматись від спокуси перед «грошовим мішком», від негатив-
23 Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К). Твори: В 3 т.— Т. З.— С. 263;
ного впливу буржуазної моралі, театральної богеми, яка руйнує творчість і родинне щастя актора. Зневірившись у буржуазному середовищі, головний герой твору прагне краси і правди життя: «Ні, в смерті красоти нема! Красота — життя! І я хочу жить, жить, по правді жить!.. Правда там, де землю поливають кривавим потом праці». Але втілити цю ідею головного героя у* третій частині трилогії, як уже зазначалося, драматургові не довелось.
Обидві останні комедії І. Карпенка-Карого свідчили про те, що письменник шукав нових шляхів у власній творчості, виходив на нові рубежі української драматургії, позначені віяннями початку XX сторіччя. Тема життя інтелігенції, яка до того тільки зрідка з’являлася в українській драматургії, оскільки царська цензура особливо прискіпливо ставилась до цієї тематики,. виводила І. Карпенка-Карого на шлях, який торували далі його молодші наступники.
За життя І. Карпенко-Карий видав усі вісімнадцять сзоіхЪригінальних п’єс у п’ятитомному зібр'анні «Драми і комедії» (1897—1905). Поза межами видання залишились тільки згадані вже вище переробки, здійснені у 1884—
1885 р., та ще одна — «Судженої конем не об’їдеш» (1892), в основі якої лежала комедія Еркмана-Шатріана «Наш друг Фріц». У різний час драматург по-різному.ставився до цих творів. У 1897 р., ображений несправедливим звинуваченням у плагіаті на сторінках газети «Мировые отголоски», І. Карпенко-Карий у листах до Товариства російських драматичних письменників і оперних композиторів просив вилучити комедію «Судженої конем не об’їдеш»
із списку його творів. Відповідно цю, як і інші переробки, він не включив до зібрання своїх творів, але цілком справедливо, що тексти їх вперше опубліковано в додатках до третього тому тритомнрго зібрання творів (1960—1961).
Творчість І. Карпенка-Карого — вершина української драматургії 80—90-х років XIX — перших років XX ст. Драматург продемонстрував глибинність аналізу соціальних конфліктів, справжню, а не показну народ-і/ість, яка полягала не в простих запозиченнях з фольклору й етнографії, а в збагаченні його творів народною мудрістю. Мова його героїв, хоч і позначена поспіль особливостями південноукраїнських говорів, яскраво індивідуалізована, насичена фразеологізмами, приказками і прислів’ями, специфічними термінами, підслуханими в сільській глибинці і в чиновницько-бюрократичному середовищі, у різних суспільних верствах, іноді й у декласованого, елементу. Народна пісня в п’єсах І. Карпенка-Карого не грає ілюстративної ролі, як це часто трапляється в творах драматургів, що культивували так званий етнографічний реалізм, а завжди виконує конкретну функцію у творенні характеру чи руханні дії твору. Всі п’єси І. Карпенка-Карого позначені динамічністю дії, яскравою сценічністю,, що забезпечувало їм успіх у глядача. Майстер діалогу, І. Карпенко-Карий не гребував таким традиційним засобом, як монолог, особливо внутрішній, який, однак, ніколи не порушував загальної динаміки твору. У кращих п’єсах І. Карпенка-Карого завжди спостерігається єдність змісту і форми. Психологізм його героїв розкривається в конкретних подіях, у думках і вчинках, що ріднить його з російськими драматургами О. Островським і Л. Толстим, з творами західноєвропейської психологічної драми.
Як ніхто з українських драматургів другої половини XIX ст., І. Карпенко-Карий розгорнув широку картину життя українського народу, показавши класову диференціацію в його середовищі, опоетизувавши красу духовного світу простих людей і сатирично висміявши звиродніння панівних верхів.
Розвиваючи дві паралельні тенденції в українському театрі — романтичну і реалістичну,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Драматичні твори», після закриття браузера.