Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

боротьбі за кращу долю козацтва, довгих верст та кривавих бойовищ. Але хіба не було? Ні, таке неможливо викинути з пам'яті, воно завжди залишиться в ній, як і рубці на обличчі. Та не звик сумувати козак Омелько, тож він з посмішкою і веселими примовками здіймає свій кубок, п'є та закусує, проводить час за веселими розмовами. Часом лиш похмурніє, коли кине погляд на вільне місце за столами, що його колись займали під час бенкетів славні козаки Вороновицької сотні. Немає їх поряд, змушені перетворитися на поспільство або стати поза законом. Відчуває в такі хвилини Омелько, як жарко палає в ньому не пригашений вогонь помсти лядському племені за все, що ті зробили з ними, попри обіцянки поваги і дяки. Бентежна душа вимагає знову і знову кидатися у вир боротьби.

VII

Не кинувся тоді Омелько назустріч новим битвам і, ймовірно, смерті. Прислухався до голосу поміркованого Богуна і залишився до пори на хуторі, хоч тягнуло його вчинити хоч що-небудь, бодай зібрати ватагу і різати клятих на шляхах та темних лісових стежках. Залишився. Жив собі, поступово звикаючи до неспішного, розміреного домашнього життя. Не помітив, як пройшов рік і ще два місяці від пори, коли завітав на хутір. А Іванко все не міг нарадітись поверненню давнього товариша (як і сам Омелько його називав). Ходив немов причеплений. Куди Омелько, туди й він. І хату допомагав поправити – відтоді, як Омельків батько зложив голову в Хотині, мати померла, а сестри пішли в невістки, там проживала сама лише баба Мотря, тож міцні чоловічі руки знайшли вдосталь роботи. Удвох замінили тріснуті балки на стелі, перекрили дах, вимурували нову піч. Баба Мотря не могла нарадітися онуком і кожного дня ходила за п'ять верст до церкви, аби воздати подяку Всевишньому за його повернення во здравії і просити, щоб у майбутньому наставив його на розум. А Омелько з Іваном тим часом зорали та засіяли невеликий клапоть землі, засадили город – Федір Богун хоч і був шляхтичем, фізичної праці ніколи не цурався, тому ж вивчив і сина. Потроху господарство козака почало розростатися. З дозволу пана хорунжого він поставив біля своєї хатини невеличку обору, де мав тримати ще одного купленого коня, окрім того, що мав корову. Усе згадував Іванові очі, коли той одразу ж після приїзду Омелька запитав: а де ж Баша?

– Убили товариша мого, Іване, – зітхнувши, відповів тоді Омелько. – Ландскнехт алебардою груди пробив.

А малий лише дивився широко розкритими очима, з яких нестримною річкою лилися сльози, і мовчав, боявся схлипнути. Тоді Омелько взяв його за плечі і зазирнув до очей:

– Не плач, козаче, – мовив сумно. – Така доля в них і в нас. Прийде й наша черга.

За час, доки Омелька не було на хуторі, Іванко добряче виріс і змужнів. І хоча це все ще був чотирнадцятирічний хлопчак, Омелько щиро дивувався силі його рук і зовсім не дитячому виразу обличчя. Відтоді, як козак з'явився на хуторі, малому стали нецікавими ігри з однолітками і навіть полювання на лисів та диких кіз у навколишніх лісах. А одного разу він здивував Омелька запитанням, якого той забув уже й очікувати:

– Омельку, – запитав Іван, – а ті ляхи, з котрими ти бився, вони теж харцизи?

Омелько знизав плечима.

– Ляхи як ляхи. Для них я харциз, а тобі що? – він зовсім не пам'ятав про ту розмову в причепі діда Грицька, коли лежав там поранений. Та Іван одразу ж і нагадав:

– Ти колись казав, що навчиш, чим зарадити, якщо підкоморій не зарадить.

Омелько гордовито підняв голову і поклав долоню на руків'я шаблі, що висіла при боці.

– Ти й сам знаєш відповідь, Іване: шаблі на те й маємо, щоб себе боронити, волю свою та звичаї славні.

– Ну то навчи мене на шаблях битися. Так навчи, як ніхто не може!

Омелькові залишилося лише розвести руками.

– Я можу лише те, що можу. Але докладу всіх зусиль, щоб теж зміг і ти.

Відтоді мало не кожного дня можна було їх бачити на високому березі Південного Бугу. В час, коли ранкове сонце золотило верхів'я недалеких беріз та ясенів у гайку, коли лагідний вітерець шепотів про щось з густими очеретами в плавнях, а цвіркуни у травах брали перші несміливі ноти нового дня, у такий час збивали гострими носами сап'янців козаки ранкову запашну росу, підминали ногами жовті сонечка кульбаб у шалених випадах та захистах. Вимахували швидкими і небезпечними блискавками шабель, сповнюючи прозоре повітря дзвоном бойової криці. Летіли, мов птахи, не відчуваючи землі під ногами, а ні втоми, ні тамування бойового завзяття.

Іванко, як і тоді, під час навчання стрільбі, виявися на диво здібним, навіть талановитим учнем. Через кілька місяців він уже досить вправно володів шаблею, а коли пройшло півроку, Омелько бився з ним майже на рівних, ледве встигаючи втирати піт, що заливав йому очі. А головне, він бачив у погляді хлопця вогник, рішучість стати зверху будь-що, нехтуючи втомою, а деколи і болем. Іван не звертав уваги навіть на досить серйозні порізи, які неодмінно з'являлися, коли учитель і учень входили в запал і рубалися на повну силу. Все ж, якщо бути правдивим, у повну силу бив один лише учень. Омелько завжди намагався стриматися, що було надзвичайно важкою справою, якщо брати до уваги необхідність приховувати це від супротивника. При найменшій підозрі на нечесну гру козака Іван просто стромляв лезо шаблі в дерен і застигав, мовчки з-під лоба зиркаючи на вчителя. Омелько тоді теж зупинявся, стирав рукавом з лоба струмочки поту, стягував з руки кільчасту рукавицю, що їх мали для захисту на правицях, і запитував з посмішкою:

– Ну, що тепер?

– Тебе ляхи теж берегли? – похмуро кидав Іван.

– Івасю! У тебе он вся сорочка пошматована!

– Пусте! – вперто відповідав той.

– Кров на плечі!

– Я кажу: пусте!

– Бісів ти сину, не можу я сильніше. Чорти б тобі пельку затовкли, Хома невіруючий!

– Можеш, я знаю. Ти мене шкодуєш!

Урешті Омелько робив вигляд, що роздратований:

– Ну начувайся ж, шибенику, ось я тобі!..

І знову летіли хижі леза в ранкових променях сонця, тріпотіли червоні китайчаті шаровари, гадюками вились довгі оселедці на виголених і спітнілих головах. Били завзято, з криком і відтяжкою, по-молодецьки. День за днем, не дивлячись на погоду. Насолоджуючись відчуттям сили в молодих м'язах і блиском загостреної криці у своїй руці… А восени, коли хліба в полях давно було вже прибрано, а в містечках та містах пройшли гучні