Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«А тепер спускай штани!»
Я зняв штани.
«Знімай труси.»
Я зняв їх.
Потім він підняв ремінь. Перший удар більше шокував, аніж приніс болю. Другий був більш болючим. З кожним наступним ударом біль все зростав. Спершу я ще розрізняв стіни, унітаз, ванну. Та згодом, я вже нічого не бачив. З кожним ударом він ще й лаяв мене, та я не чув його слів. Я думав про його троянди, що він вирощував на подвір’ї. Я думав про його машину в гаражі. Я намагався не закричати. Я також знав, що якщо закричу, він зупиниться, та знаючи як він бажав почути моє голосіння, намагався стримуватись. Я мовчав, а сльози котилися в мене з очей. Все навколо закрутилося у вирі, в хаосі, в якому важко було залишатись. Я почав схлипувати, ковтаючи солоні грудки, що підступали до горла. Він спинився.
Він вийшов з кімнати. Я знову почав розрізняти віконце й дзеркало. На гачку висів пасок для заточки бритви, він був довгий, коричневий і закручений. Я не міг нахилитися, щоб натягнути штани, тож незграбно пошкандибав до дверей зі спущеними. Я відчинив двері ванної й побачив матір у коридорі.
«Це було неправильно,» сказав я їй. «Чому ти не заступилася за мене?»
«Батько,» відповіла вона, «завжди правий.»
Потім вона пішла. Я поплівся до своєї кімнати зі спущеними штанами і всівся на край ліжка. Було боляче сидіти. Через вікно я бачив батькові троянди на подвір’ї. Вони були білі, червоні й жовті, великі й повні. Сонце було вже низько, проте останні його промені все ще пробивались крізь вікно. Мені здавалось, що навіть сонце належало батькові, ніби я не мав навіть права дивитися на нього вже через те, що воно світило на батьків будинок. Я був чимось на кшталт його троянд – чимось, що належало йому, та не мені…
9
Коли мене покликали обідати я вже міг натягнути штани й поплентався до закутку де в нас проходила трапеза у всі дні, окрім неділі. На моєму стільці постелили дві подушки. Я сів на них, проте ноги й дупа все ще пекли. Батько говорив про роботу, як і завше.
«Я сказав Салівану об’єднати три маршрути в один і призначити одну людину на зміну. Інакше так ніхто не потягне…»
«Їм варто було б послухати тебе, Татку,» відповіла мама.
«Пробачте,» мовив я, «та мені щось не хочеться їсти…»
«Ти ЇСТИМЕШ!» гаркнув батько. «Твоя мати старалася, щоб приготувати цей обід!»
«Так,» відповіла мати, «тут є морква, горох та ростбіф.
«І картопля з підливою,» додав батько.
«Я не голодний.»
«Ти з’їси кожен шматочок моркви й кожну горошинку на тарілці!» сказав батько.
Він намагався бути дотепним. Це було одне з його улюблених зауважень.
«ТАТКУ!» вигукнула мама.
Я почав їсти. Це було жахливо. Я почувався так, ніби я їв їх, їхні мрії, їхню сутність. Я навіть не жував, а просто ковтав, аби швидше закінчити це все. А тим часом батько все говорив про те, яке все було смачне і як же ж нам пощастило, що ми можемо їсти хорошу їжу в той час, як більшість людей у світі, та й навіть у Америці, вмирають з голоду.
«А що на десерт, Матусю?» запитав батько.
Коли він задоволено випучив свої масні губи, його обличчя було просто жахливим. Він поводився так, ніби нічого не сталося, ніби він ніколи не бив мене. Коли я повернувся до кімнати, то подумав, що ці люди не можуть бути моїми батьками, напевно вони всиновили мене, а тепер не можуть бути щасливими через це.
10
Ліла Джейн була дівчинкою мого віку, що жила по сусідству. Мені так і не дозволяли гратися з сусідськими дітлахами, проте сидіти увесь час у кімнаті теж набридало. Іноді я виходив на подвір’я, розглядав різні речі, особливо жуків. Іноді я просто сидів у траві й вигадував різні штуки. Однією з таких вигадок було, ніби я великий бейсболіст, настільки великий, що міг відбити будь-яку подачу й зробити пробіжку, куди забажаю. Та я постійно прикидався, щоб усіх розіграти. Я вигравав, тільки коли сам того хотів. Якось трапився один сезон, у липні, коли я тільки відбивав. 139 відбивань проти однієї пробіжки. ГЕНРІ ЧІНАСКІ ВЖЕ НЕ ТОЙ, писали газети. Та раптом я почав бити. І як же ж бив! Одного разу я зробив 16 пробіжок за раз. Протягом іншого матчу – 24 за гру. До кінця сезону я мав 523 пробіжки.
Ліла Джейн була однією з тих гарненьких дівчаток, яких я бачив у школі. Вона була однією з найкращих і жила поряд. Якось, коли я був на подвір’ї, вона підійшла до паркану й почала дивитись на мене.
«Невже ти не граєшся з іншими?»
Я поглянув на неї. В неї було темно-каштанове волосся та темно-карі очі.
«Ні,» відповів я.
«Чому?»
«Мені вистачає їх у школі.»
«Я Ліла Джейн,» сказала вона.
«Я Генрі.»
Вона дивилась на мене, а я сидів на траві, спостерігачи за нею. Раптом вона мовила, «Хочеш подивитися на мої трусики?»
«Атож,» відповів я.
Вона задерла платтячко. Її трусики були рожеві й чисті. Вони виглядали чудово. Вона повернулася, щоб я побачив її зад. Він був просто прекрасний. Потім вона знову опустила сукню. «Бувай,» мовила вона й пішла геть.
«Бувай,» відповів я.
Так продовжувалось щодня. «Хочеш подивитися на мої трусики?»
«Атож.»
Трусики щоразу були іншого кольору і щоразу були все кращі й кращі.
Одного дня Ліла Джейн показала мені свої трусики і я сказав, «Ходімо прогуляємось.»
«Добре,» погодилась вона.
Ми вийшли з двору й попрямували вулицею. Вона була дійсно гарною. Ми не промовили й слова, аж поки не дійшли до пустиря. Бур’ян там ріс високий і густий.
«Ходімо туди,» запропонував я.
«Добре,» відповіла Ліла Джейн.
«Покажи мені трусики ще раз.»
Вона задерла плаття. Сині трусики.
«Давай ляжемо тут,» запропонував я.
Ми лягли в бур’янах, я схопив її за волосся й поцілував. Потім я підняв її сукню й погдянув на трусики. Я обійняв її й ще раз поцілував. Я все цілував і обіймав її. Це тривало якийсь час. Потім я сказав, «Давай зробимо це.» Я не був певним, що мало тому слідувати, проте знав, що мало бути щось іще.
«Вибач, не можу,» сказала вона.
«Чому?»
«Ті дядьки побачать.»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.
