Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Пікнік на узбіччі 📚 - Українською

Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пікнік на узбіччі" автора Аркадій Натанович Стругацький. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 48
Перейти на сторінку:
без мого наказу не торкайся, що б там не трапилося, хоч земля під тобою займеться. Якщо злякаєшся — на тому світі знайду.

Він мені серйозно покивав — не злякаюся, мовляв. Ніс у нього — як та сливка, добряче я йому врізав... Ну, спустив я тихесенько аварійні блок-троси, подивився ще раз на це срібління, махнув Кирилові і почав спускатися. Став на асфальт, чекаю, поки він спуститься по іншому тросу.

— Не квапся, — кажу йому. — Не квапся. Менше пилу.

Стоїмо ми на асфальті, «калоша» біля нас погойдується, троси під ногами соваються. Тендер макітру через перила вистромив, на нас дивиться, і в очах у нього розпач. Треба йти. Я кажу Кирилові:

— Йди за мною крок у крок, на два кроки позаду, дивись мені у спину, не лови ґав.

І пішов. На порозі зупинився, огледівся. Все-таки до чого ж простіше працювати вдень, аніж уночі! Пам’ятаю я, як лежав ось на цьому самому порозі. Темно, наче в негра у вусі, з ями «відьмин холодець» язики висуває, голубі, як спиртове полум’я, і що прикро — нічого, наволоч, не освітлює, навіть темніше через ці язики здається. А зараз — що! Очі до пітьми звикли, все як на долоні, навіть у найтемніших закутах пилюку видно. І справді, сріблиться там, нитки якісь сріблясті тягнуться від каністр до стелі — дуже на павутиння схоже. Може, павутиння і є, але краще від нього подалі. Ось тут я й напартачив. Мені б Кирила біля себе поставити, зачекати, поки й у нього очі до півтемряви звикнуть, і показати йому це павутиння, пальцем у нього тицьнути. А я звик один працювати — в самого очі призвичаїлися, а про Кирила я й не подумав.

Ступив я всередину, і прямо до каністр. Присів над «порожняком» навпочіпки, до нього павутина нібито не причепилася. Узявся я за один кінець і кажу Кирилові:

— Ну, берися, та не випусти — важкий...

Підняв я на нього очі, і горло мені перехопило: ні слова не можу сказати. Хочу крикнути: стій, мовляв, замри! — і не можу. Та й не встиг би, напевно, — надто вже швидко все трапилося. Кирило ступає через «порожняк», повертається задом до каністр і всією спиною — у це срібління. Я тільки очі заплющив. Усе в мені завмерло, нічого не чую — чую тільки, як павутиння рветься. Із слабким таким сухим тріскотом, наче звичайне павутиння лускає, але, звичайно, голосніше. Сиджу я з заплющеними очима, ні рук, ні ніг не чую, а Кирило каже:

— Ну, що? — каже. — Взяли?

— Взяли, — кажу.

Підняли ми «порожняк» і понесли до виходу, боком ідемо. Важенний, падло, навіть удвох тарабанити нелегко. Вийшли ми на сонечко, зупинилися біля «калоші», Тендер до нас вже лапи простягнув.

— Ну, — каже Кирило, — раз, два...

— Ні, — кажу, — стривай. Поставимо спочатку.

Поставили.

— Повернись, — кажу, — спиною.

Він без єдиного слова повернувся. Дивлюся я — нічого в нього на спині нема. Я і так і сяк — нема нічого. Тоді я повертаюсь і дивлюся на каністри. І там нічого нема.

— Слухай, — кажу я Кирилові, а сам усе на каністри дивлюся. — Ти павутиння бачив?

— Яке павутиння? Де?

— Добре, — кажу. — Щасливий наш Бог. — А сам про себе думаю: се, втім, поки невідомо. — Давай, — кажу, — берися.

Закинули ми «порожняк» на «калошу» і поставили його на попа, щоб не котився. Стоїть він, голуб сизий, — новенький, чистенький, на міді сонечко виграє, і синя начинка між мідними дисками туманно так міниться, струменисто. І видно тепер, що не «порожняк» це, а саме щось на зразок посудини, на зразок скляної банки з синім сиропом. Помилувалися ми ним, видерлися на «калошу» самі і без зайвих слів — у зворотню путь.

Лафа цим ученим! По-перше, вдень працюють. А по-друге, ходити їм важко лише в Зону, а із Зони «калоша» сама везе — є в неї такий пристрій, курсограф, абощо, який веде «калошу» точнісінько тим самим курсом, яким вона сюди йшла. Пливемо ми назад, повторюємо всі маневри, зупиняємося, повисимо трохи — і далі, і над усіма моїми гайками проходимо, хоч бери й збирай їх назад у мішок.

Новачки мої, звичайно, відразу піднеслися духом. Головами крутять щосили, страху в них майже не лишилося — сама цікавість і радість, що все щасливо обійшлося. Взялися теревенити. Тендер руками замахав і грозиться, що от зараз пообідає — і відразу назад у Зону, дорогу до гаража підвішувати, а Кирило взяв мене за рукав і давай пояснювати мені про цей свій гравіконцентрат, про «комарину лисину» тобто. Ну, я їх не відразу, правда, але вкоротив. Спокійненько так розповів їм, скільки дурнів гробанулося на радощах на зворотньому шляху. Мовчіть, кажу, і дивіться як слід по боках, бо буде з вами як із Ліндоном-Коротуном. Подіяло. Навіть не запитали, що трапилося з Ліндоном-Коротуном. І добре. У Зоні знайомою дорогою сто разів щасливо пройдеш, а у сто перший гробанешся. Пливемо у тиші, а я про одне думаю: як буду скручувати накривочку. Так і сяк уявляю собі, як перший ковток зроблю, а перед очима ні-ні та павутинка і зблисне.

Одним словом, вибралися ми із Зони, загнали нас із «калошею» разом у «вошебийку», чи, висловлюючись по-науковому, у санітарний ангар. Мили нас там у трьох кип’ятках і трьох лугах, опромінювали якоюсь гидотою, обсипали чимось і знову мили, потім висушили і сказали: «Гуляйте, хлопці, вільні!» Тендер із Кирилом потягли «порожняк». Люду збіглося дивитися — не пропхаєшся, і що характерно: всі тільки дивляться і видають вітальні вигуки, а взятися і допомогти втомленим людям тягти — жодного сміливця не знайшлося... Гаразд, мене це все не обходить. Мене тепер ніщо не обходить...

Стягнув я з себе спецкостюм, кинув його просто на підлогу — лакеї-сержанти підберуть, — а сам рушив у душову, бо мокрий я був увесь від голови до ніг. Замкнувся в кабінці, видобув флягу, відкрутив кришечку і присмоктався до неї, наче клоп. Сиджу на лавочці, в колінах порожньо, у голові порожньо, у душі порожньо, знай собі ковтаю міцне, як воду. Живий. Відпустила Зона. Відпустила, поганка. Стерва рідненька. Підла. Живий. Ні хрена новачкам цього не зрозуміти. Нікому, крім сталкера, цього не зрозуміти. І течуть мені по щоках сльози — чи то від міцного, чи то сам не знаю від чого. Висмоктав флягу насухо — сам мокрий, фляга суха. Одного останнього ковтка, звичайно, забракло. Ну добре, це поправне. Тепер усе поправне. Живий. Закурив сигарету, сиджу. Відчуваю — відходити почав. Преміальні в голову прийшли. Це у нас в Інституті поставлено чітко. Просто хоч зараз іди й отримуй конвертик. А може, і сюди принесуть,

1 ... 7 8 9 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пікнік на узбіччі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пікнік на узбіччі"