Книги Українською Мовою » 💙 Драматургія » Повість полум'яних літ 📚 - Українською

Читати книгу - "Повість полум'яних літ"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повість полум'яних літ" автора Олександр Петрович Довженко. Жанр книги: 💙 Драматургія / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 31
Перейти на сторінку:
підступні. Вони вже прищеплюють вам антипатію до нас за те, ніби ми щадимо свою кров, не шкодуючи вашої...

 — А хіба не правда? — гукнув Іван. — Звичайно, ні. Адже вони обдурюють 1 декого із наших джентльменів. Вони запевняють їх, що ви хочете завоювати Європу. Це неправда, звичайно, але ви зрозумійте, який хитрющий ворог.

 — Хитрющий? — застогнав Орлюк. — А чому ви не воюєте?

 — Це воєнна таємниця. Він питає, чому ми не воюємо. Ми не можемо на це вам відповісти.

 — Чому?

 — Ми хочемо ввести в оману противника.

 — Неправда! Де ваші солдати? Подати мені ваших солдатів!!!

 Джентльмени зникли. З'явились веселі солдати, зовсім не схожі на відомих Орлюкові солдатів. Вони грали на губних гармошках бравурний мотивчик і посміхалися до Орлюка, як у театрі.

 — Струнко! — закричав Орлюк, підводячись на закривавленому столі. — Ви ображаєте мої рани!!

 Солдати вмить зникли.

 На їх місці з'явився хірург і поклав на обличчя йому білу марлеву маску.

 — Ай!.. Ай... Ай... Виходь на війну! — заплакав Орлюк і зірвав маску. Потім він підвівся з столу. І тут він помітив, що він величезний, метрів з двадцять, коли не більше, заввишки. Він стояв закривавлений на п'єдесталі, як пам'ятник, освітлений прожекторами. На ньому була його солдатська шинель. Голова його майже торкалася стелі великого залу.

 В залі повнісінько добре вдягнених крихітних незнайомих людей.

 Вони дивились на нього зворушено й байдуже співали знайомий дорогий мотив.

 Раптом він покинув їх. Він зробив це якимсь одним рухом і полинув до хмар. Потім він плив морем, чи, вірніше, не плив, а летів понад морем, без літака, просто, як пташки, і море клуботіло під ним, як велетенська ваза з перлів, і звучала дивна музика, а над морем клуботіли такі ж казкові хмари. І все звучало захватом безмежжя, безкрайності.

 Потім він опустився на воду, і ним почало кружляти з неймовірною швидкістю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.

 — Іваночку, Іваночку! — почулися крізь музику здалеку звідкілясь рідні голоси.

 — Іваночку! — кричали на березі його батько, мати, дід, сестри та Уляна.

 Тоді, зібравши останні сили, він виринув з ворон-ки на поверхню й закричав:

 — Я тут! Живу-у!..

 — Молодець! Оце я розумію, оце боєць! Під хлороформом, з-під ножа подає сигнали! — казав хірург, обробляючи пораненого Орлюка, якому все це примарилось.

 — Живи, любий мій! Живи хоч сто років... Бинт?

 — Приймаю командування! — вигукнув Орлюк, випірнувши на мить у буття й знову непритомніючи.

 — Ні, вибачте! Тут уже я командую! Так. Тримайте! Так... — бурчав хірург. — Давайте, хто там далі!

 — Приймаю командування! За мною, вперед! — Орлюк піднімав солдатів в атаку.

 Окопувався під кулями, працюючи лопатою, аж зуби скреготіли, до сьомого поту.

 Перебігав з воронки в воронку, в поросі, в бруді, в снігу. Переносив убрід через річки поранених товаришів, сам мало не тонучи.

 Кидався в атаки з криком — ура-ура-ура!

 Брів з товаришами по глибокій осінній багнюці, несучи важкі мокрі колоди для переправ.

 Витягав гармати з вибоїн та ям, машини, що забуксували, легко при тому посміхаючись і жартуючи, тому що кінець кінцем наша справа справедлива, ми переможемо.

 Наводив переправи по горло в воді, під диявольським обстрілом, серед битої криги.

 Спав мертвим сном на двадцятиградусному морозі в снігу, коли санітари, поклавши поранених на ноші, почали брати і його.

 — Сплю, куди тягнете! Живий! — гукнув, прокидаючись, до санітарів. — Клади назад! — І знов задавав хропака. Може, снилися йому тоді батько-мати далеко десь за Дніпром. Скільки боїв попереду!

 Вони лежали на печі, Демид і Тетяна Орлюки, і хоч були вони в чоботях і кожухах, їм було холодно. Стара піч вже не гріла. Вона стояла біла, під зоряним зимовим небом, неначе вві сні, а довкола диміло, попеліючи, пожарище. Хату спалено, а старого Демида нещадно побито. Не жити вже Демидові на білому світі, бо ж такий він синій та пухлий, і так нестерпно болять руки-ноги, й болить голова, й ніхто вже не прийме в хату переночувати, — погоріли хати до одної, спалено село аж по саму річку, а на Заріччі що не хата — повнісінько окупантів.

 І ніде не співали, хоч і був Новий рік. Тільки здаля, з-поза річки, долинав часом п'яний фашистський рев, та одинока жіноча душа розпачливо кликала на поміч:

 — Рятуйте-е-е!..

 Був великий мороз. Холодні зірки мерехтіли в темному небі, і нескінченний Чумацький Шлях простягався у вічність двома велетенськими кривими коліями.

 Притулившись до холодного комина, Демид тихо

 стогнав:

 — Ой... Затопи, Тетяно, піч. Щось не нагріюсь ніяк. І вижени отих-от, як їх, коней, чи що... Хай не гудуть мені... Бачиш, знов повна хата...

 — Добре, вижену. Киш!.. — сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище. — Вже нема. І вже тобі тепло,правда ж?

 — А вірно, що правда. Ой...

 Демид стишився, і на його змученому обличчі промайнула ледве помітна усмішка. Він посміхавсь увесь свій вік — у радощах і в горі, в веселощах і в праці, і в незлобивому глузуванні з людей і з самого себе.

 — Вже ми німці тепер, Тетяно, он що. І діти наші теж пропали. Блукатимуть по чужих державах.

 — Та що ти, Демиде. Всі будуть удома, й ніякої Німеччини не буде.

 — Справді? Ну, спасибі...

 — Все минеться. Відшумить, як хуртовина, — сказала Тетяна.

 Але хуртовина не вщухала. Знову насупилось небо, в каламуті хмар потонули зірки, снігом замело по руїнах.

 — Рятуйтеї.. — долинало крізь заметіль.

 — Це ти, Тетяно? — сказав Демид, ніби прокидаючись зі сну або щойно повернувши з далекої дороги.

 — Я, Демиде, Тетяна. Тобі погано?

 — Заспівай мені, Тетяно, колядки.

 — Колядки.

 — Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж різдво. Гості поприходять. Іван з дівчатами. Га? Іван!.. Заспівай про нашого Йвана.

 — Про Йвана? Ну, добре...

 І полинула в темінь хуртовини стародавня колядка Орлюкової матері:

 Молодець Іваночко та вибив ворота, —

 Святий вечір!

 Пу-гу-у! — вила-гула хуртовина, заносила країну завальними снігами, замітала бездомних, розорених по лісах та болотах.

 Ой вибив ворота у чужі городі, —

 Святий вечір !

 Та назбирав війська аж землі важко, —

 Святий вечір!

 А молодця Іваночка цього вечора викликали до штабу дивізії, куди приїхав командуючий армією Глазунов.

 — Орлюка!..

 — Старший сержант Орлюк з'явився за вашим розпорядженням!

 Сержант Орлюк

1 ... 7 8 9 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість полум'яних літ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повість полум'яних літ"