Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

Та правду кажучи, не треба було їхати аж до міста, бо для вдумчивого обсерватора було й тут доволі інтересного матеріялу, не кажучи про внутрішньо-касарняні можливості розривки, як: кіно, кантина і т.д.

Цей інтересний матеріял, це були хоч би самі наші співмешканці, фрайманські есеси. Дійсно, людський матеріял нашого цілого Запасного Полку Зенітної Артилерії (так називалася ця одиниця, що ми до неї належали та яка квартирувала в цих величезних касарнях) вповні віддзеркалював у свойому складі духа епохи. Отже, передусім, чужинці, річ назагал не до подумання у німецькій армії. Їх присутність офіційно вияснювалася балаканиною про «Кампфґемайншафт», а то й простіше, а головне — щиріше, як напр., один знайомий німець сказав — «ідея ідеєю, а каноненфутер — каноненфутером». Чого, як чого, але отвертости цій людині не можна було відмовити.

«Авслендерів» було тут повно. Отже, ми, вальони, флямандці, румуни, голляндці, норвежці, данці, поляки. Перші в національних формаціях, решта в загальнонімецьких. Цікаво виясняли румуни, між якими були й румунські німці, в який спосіб вони попали сюди. Вони не крилися з тим, що румуни народ не бойовий (зрештою, вони це яскраво доказували на вправах). Як такі, вони скористали з виданого десь в 1943 р. оголошення, що німці з румунської армії можуть їхати до Німеччини на роботу. Вітрячи за тим можливість замінити збройну форму боротьби за Нову Европу на менш активну, чи радше менше небезпечну, «хоробрі» нащадки римлян лавами посунули голоситися. Що це зробили й правдиві німці, не треба казати. Їх усіх фактично забрали з румунської армії, перевели в якісь табори в Австрії — а звідтам нагло опинилися вони в есесах. Звідси на Фраймані такі німці, як: Константінеску, Філіпеску, Теодореску. Один із них, був. сержант румунського летунства Траян Теляга з Бесарабії, дуже часто бував у нас і добре з нами жив. Від нього і на його відповідальність оця історія.

Інші вичислені ґерманські народи — це або добровольці з чисто німецьких частин, або з таких мішано-ґерманських формацій, як полки, т. зв. «Бойтеґермане», «Вестлянд», дивізії «Вікінґ». З цими людьми ближчих зносин не було та й ніхто їх не шукав.

Та й самі фрайманські німці варті спеціяльного розгляду.

Це вже не були ці есеси, що в перших сорокових роках. Лиш із старших, головно підстаршин, можна б ще вибрати деяких, що відповідали б клясичному поняттю есеса. Величезна більшість не хотіла нічого й знати про війну, не кажучи вже про якесь добровільне голошення. Це були звичайно мобілізовані члени партії, або «гайотники»,[29] що подекуди ставили навіть спротив проти втілення їх до нелюблених тоді СС. Всі вони лиш хвалили Бога, що попали саме до «фляку». Найкраще про це свідчить факт, що син командира нашого полку служив у цьому ж полку, як казали вже з рік, дослужився до степеня «фрайтера» та «перечікував» війну. Подібно говорили про сина команданта мюнхенського ґарнізону. Не знаю, чи й це правда, але першого з них знали всі.

Вишкіл наш був в повному розгоні й не могло бути мови про поворот до Гайделяґру в лютому 1944, як це було передбачено. Тим більше, що в лютому-березні дивізія взагалі змінила місце осідку й була перенесена до славного Нойгамеру на Шлеську. Отже, наш побут у Мюнхені продовжено. З важливих подій цього часу треба назвати згадуване відкликання капітана Віртеса, якого в половині лютого замінив на становищі командира дивізіону капітан Сергій Кюстер, про якого буде ще нераз мова. Наприкінці березня вишкіл уже був очевидно закінчений, та побут в Мюнхені зайвий. В обличчі цього факту й у зв'язку з цим, що дивізія вступила в свою останню організаційну фазу оформлення, як велика бойова одиниця, наприкінці березня 1944 року, ми виїхали до Нойгамеру.

Нойгамер

Їзда через Німеччину нічого надзвичайного собою не представляла. Ми їхали ешельоном «ґітерваґенів»,[30] співали, а по дорозі німецьке населення махало до нас руками, мовляв — наші їдуть. Подорож пройшла без інцидентів, хиба зустріч з одним молоденьким українцем-«остарбайтером», що на якійсь станції, заінтересувавшись мовою, підійшов до ешельону. Відразу нав'язалася жива дискусія, до якої вмішався і командир дивізіону, С. Кюстер, що прекрасно говорив по-російськи. Хлопчина жалувався на тяжку працю та життєві умовини. Йому співчували всі, а далі почали давати хліб, папіроси і т.д. Командир теж ставився до хлопчини прихильно, натомість тоді свіжопризначений ад'ютант, уштуф. Еміхен, зачав голосно звертати увагу — мовляв, «вас іст ден льос, іх дахте, ір зайд Ґаліцієр, ві комт ес, дас ір міт дем русішен большевістен зо цузаменгельт»?[31] Заскочення від цих слів було таке велике, що ніхто не здобувся на відповідь. Бо хоч і з відповіданням у війську взагалі не дуже то просто, галицькі «фрехе шнауцен»[32] були добре знані. Це тому, що наш брат не дуже любив критися зі своєю думкою і, в міру можливости, висловлював її голосно. Виходячи з вищесказаного, згадаю коротко про всіх німців, що тоді вже були в дивізіоні, частинно, для загальної характеристики середовища, а частинно тому, що це були назагал постаті, що, під іншим ім'ям, були в кожній частині дивізії. Та вже відразу мушу почати саме від виїмку з-під цього правила, бо наш командир, згадуваний капітан Кюстер, був ориґіналом, що другого такого мабуть не було ніде. І так, військову кар'єру розпочав наш командир ще в роки першої світової війни — царській ґвардії, де мав степень поручника. Сам уроджений в останніх роках минулого сторіччя у Петербурзі, по походженні без сумніву балтійський барон (сам титулу барона не вживав, хоч до брата Олександра, професора університету, здається у Гайдельберґу, писав завжди проф. д-р Фрайгер Алєкс Кюстер, як теж до своєї сестри Ольги в Катовицях). Говорив дуже плавно, без найменшого акценту, по-російськи і не укривав, що сам є по матері півросіянином. Навпаки, по-німецьки говорив з деякими познаками слов'янської вимови, ґотикою писати не вмів, а в письмі взагалі, будучи прекрасним стилістом, робив (хоч рідко й незначні), ортографічні похибки. По війні багато подорожував, був у Китаї і Швеції. Спеціяльно його зв'язки з Швецією були дуже живі й сам він плавно говорив по-шведськи, ба щобільше, — його жінка,