Читати книгу - "Нарис загальної історії"

клан є також оптимальною одиницею суспільного життя в тісному спілкуванні. Якщо кожен має брати участь в обміні, не силуючи свою природу ні в напрямку розкриття, ні в напрямку стриманості, оптимальним розміром, на думку психосоціологів, є спільнота з восьми-дванадцяти осіб: це розмір клану за винятком надто малих, щоб змішуватися з дорослими, дітей. Плинність і навіть слабкість клану функціональні для економічної ефективності в деяких дуже контрастних видах середовищах і головно в психічному плані, бо людський вид агресивний і не має запрограмованого контролю за виражанням ворожнечі та застосування сили. За таких умов, та ще коли люди живуть постійно в такому скупченні, простіше й швидше розійтися, якщо вже неможливо терпіти одне одного.

Етнос є також природним утворенням з огляду на свої основні характерні риси. Нижча межа в п’ятсот особин визначається подвійною демографічною умовою: з одного боку, це статистична умова, за якою така кількість потрібна, аби в кожному поколінні однакова кількість хлопчиків і дівчаток доживала до статевої зрілості; з іншого боку, це — природна умова сім’ї, яка вимагає спарювання двох рівних популяцій. Верхня межа в тисячу особин випливає з того, що з огляду на малу густоту населення поза цією межею укладання угод стає надто невигідним. Відсутність інституцій і структури відповідає відсутності ресурсів, які треба було б відділити, щоб забезпечити здійснення таких угод. Продуктивність низька, бо кожен має виробляти стільки, скільки він споживає: тож не залишається вільних ресурсів і запасів. Таке становище теж приймається, оскільки порядок обміну, поділу та розробок на рівні етносу придатне для розв’язання всіх проблем, які можуть виникати. Мережеве розв’язання завжди природніше і стихійніше, ніж групове, бо воно дешевше та ефективніше. Друге розв’язання або здійснюється після першого під тиском умов, або нав’язується ззовні. Закритість етносу від зовнішнього світу дає йому змогу розробляти власне поле культурних можливостей і спромогтися визначити певну гуманізацію і виробити окрему людську спільноту. Оскільки спільнота кількістю від п’ятиста до тисячі особин необхідна й достатня для забезпечення повної й завершеної гуманізації, палеолітичне поле не потерпає від несприятливих обставин, чинники яких могли б потай прагнути виправити їх, а їхнє коригування послідовними кроками врешті-решт виведе їх за межі поля так, що вони цього не усвідомлять. Одне слово, не можна виявити якогось ендогенного еволюційного процесу, який давав би змогу стверджувати, що людство повинне було вийти зі своєї природної історії, щоб відповідати своєму людському призначенню.

Морфологічне вирішення гурту — назвімо так умовно три рівні інтеграції сім’ї, клану та етносу — є ідеальним, адже воно цілковито розв’язує всі проблеми людської солідарності з урахуванням первісних і природних розв’язань демографічних і економічних проблем і більш загально проблем гуманізації, які ставить людська ймовірність. Ідеальне вирішення знімає всі причини для пошуку інших розв’язань. І проте людство шукало й знайшло інше морфологічне рішення — майже напевне перед переходом до неоліту. Єдиний вихід полягає в тому, щоб помітити появу нової проблеми, яку неможливо розв’язати в межах гурту та можна розв’язати іншою морфологією, яка була б якщо не так само первісною, то хоча б так само природною. Єдина нова проблема, про яку може думати історик, — це демографічно насичений простір. Насиченість не є тиском. Демографічний тиск починається, коли кількість людей зменшує обсяг наявних ресурсів на душу населення. Насиченість починається, коли весь доступний простір зайнятий і використовується за первісними й природними розв’язаннями і при цьому не знижується оптимальність для будь-кого. У такій ситуації всі проблеми розв’язуються, як і раніше, за винятком однієї, до якої додається нова проблема. Одна стара проблема вимагає нового вирішення: як розв’язувати конфлікти, не розділяючись на рої? Нова проблема вимагає й нового розв’язання: як регулювати контакти між етносами, коли зникає нічийна земля, яка їх розділяла? Ці два запитання зливаються в проблему регулювання конфліктів. Під час її вирішення слід враховувати, що розв’язання групою коштує дорожче й може здійснюватися тільки другим планом. Треба знайти мережеве розв’язання, при якому дотримувався б принцип, що сторони конфлікту майже однакові за силою, яку можна мобілізувати, так, аби жодна з них не могла взяти гору над іншою і щоб вони були зацікавлені шукати вихід у домовленостях. Розв’язання базується на коаліціях, які могли б утворюватися стихійно на взаємозв’язаних рівнях інтеграції. Це — абстрактне визначення племінної будови, пов’язаної зі спільним походженням.

Роїння керувало розтіканням виду протягом десятків тисячоліть. При цьому воно неминуче торкалося насичених просторів і ненасичених зон. Перетворення гурту на плем’я вочевидь відбувалося безліч разів у безлічі місць упродовж усього палеоліту. Австралійські аборигени могли наситити свій континент, тоді як для африканських пігмеїв і бушменів характерними були ненасичені сектори в екваторіальних лісах і в пустелі. Трайбалізація морфології не може бути причиною виходу з палеолітичного поля. Треба шукати іншу причину або поєднувати формування племен з іншими чинниками.

Політичні чинники

Політичне життя палеоліту можна окреслити тільки пунктиром, виходячи з етнографічних даних. Це важко зробити ще й тому, що нам доводиться збирати мізерні сліди за допомогою інтелектуальних інструментів, які застосовуються до всіх частин історії, з яких складається історія загальна. Етноси уникають один одного і мають між собою лише епізодичні та дрібні побутові контакти. Цей світ не знає війни, яка залишається в імовірному стані. Жодні археологічні ознаки та жодні етнографічні свідчення не дають підстав підозрювати її існування. Щодо теорії, то їй, своєю чергою, не менш важко визначити слушні цілі війни: грабувати нема чого, простір за територією етносу не має ніякої цінності, людей не використовують на ненаявних роботах, полювання виглядає задовільним спортом... Ми знову побачимо ці вирішальні питання в епоху виникнення війни. Адже в неї є дата народження в неоліті, як і дата її смерті, яка має збігатися зі створенням планетарної політії. Було б емпірично неправильно і теоретично неможливо стверджувати, що війна є людським універсальним чинником. Силовий конфлікт загальний тому, що охоплює чималу частину живого. Люди палеоліту, поза сумнівом, лізли в бійку один з одним, деякі побоїща закінчувалися погано і залишали по собі жертви. Це все — прояви людської конфліктності та відсутність запрограмованого контролю насильства. Але для того, щоб насильство стало войовничим, потрібна трансполітія і щонайменше дві політії.

Дійсно, жоден конфлікт не може вибухнути в