Читати книгу - "Танці утрьох"

комфортно на допиті. Усі підслідні бояться: винні — викриттів, невинні — бути обвинуваченими в злочинах, яких вони не скоїли. І немає людей, які б не соромилися свого страху і не намагалися сховати його під якою-небудь маскою. Саме цими масками і різняться підслідні. Є п’ять основних: Блатний, Дурень, Розумник, Ангел та Жартівник. Гретинський був жартівником. Якщо спілкування з опергрупою не пішло йому на користь, то, мабуть, нема сенсу кричати на нього благим матом — він повністю замкнеться і може узагалі відмовитися від розмови.

Я гмикнув і відповів у тон:

— Михайле Леонтійовичу, «гряд нам скоре стрекотить восковий маврові, меч по рукояти окровавить, разбить щиты на щепки и сквитаться за град Петра святого с их вождями»! Я дослівно процитував?

Просто й ефектно.

— Слово в слово.

— От і добре. Тепер ми обоє знаємо, що були в одній театральній студії, щоправда, я полишив її за два роки до того, як ви в ній з’явилися. Я став слідчим. Вам поталанило більше — ви стали манекенником і модельєром. Але трапилося нещастя: вашу дружину вбили, а знаряддя вбивства знайшли у вашій машині. Вам не хочеться сідати до в’язниці, і я можу зрозуміти вас. Але зараз для мене існує тільки один убивця — ви, і тільки від вас залежить, визнають вас винним чи ні. Я розумію, що вам важко, але прошу бути гранично зібраним і серйозним.

Гретинський кивнув.

— Змалюйте мені весь день шостого травня до того моменту, поки вас не затримала опергруппа.

— Я прокинувся трохи раніше за Марину, десь о пів на дев’яту ранку. Посмажив на сніданок яєчню з помідорами — шість яєць і чотири помідори, — зварив каву, тоненько нарізав двісті п’ятдесят грамів справжнього голландського сиру, відкоркував мартіні… Налив у келихи. Ми поснідали в ліжку, потому кохалися, — він з викликом глипнув на мене, — а опісля я поїхав на ринок за продуктами: ввечері ми з Мариною хотіли влаштувати маленьку вечірку.

— Хто може підтвердити ваш від’їзд? Сусіди, наприклад Силін, вас бачили?

— Не знаю я ніякого Силіна. Але мене бачив весь «бабусин комітет» на лавочці перед нашим під’їздом. Можливо, хтось з балкона, — Гретинський обурено знизав плечима. — У нас усі все бачать і, звичайно, знають про вас значно більше, ніж ви самі.

— Що ви купили?

— Усе придбане знайшли в багажнику моєї машини ваші орли. Гадаю, повний перелік купленого є у вашому письмовому столі.

— Можливо, однак…

Гретинський звів очі до стелі і монотонно виголосив:

— Одна рибина (налим) свіжа, вагою десь з кілограм, м’ясо (свинина) вирізка — півтора кілограма, зелень — три пучки, мед — три кілограми, помідори — два кілограми, апельсини — два кілограми. Оце, здається, й усе, — Гретинський усміхнувся мило й люб’язно. Думаю, жінкам він подобався.

— Ще пляшка соняшникової олії і дві банки консервованих ананасів, — додав я, звіряючи сказане з описом, що, звичайно ж, лежав на столі. — Скільки часу ви провели на ринку?

— Години півтори, не менше. Я дуже перебірливий і, зізнаюся, люблю поторгуватися.

— Ви зможете в разі потреби упізнати торговців або місця, де купували продукти?

— Безперечно.

— Добре. Продовжуйте.

— Після ринку я відразу поїхав додому.

— Нікуди не заїжджали?

— Ні. Машину відігнав у посадку, що за сто метрів від нашого будинку, і поставив поміж чотирма деревами. Я навмисно вибрав таке місце, куди неймовірно важко поставити машину і відкіля, відповідно, дуже важко виїхати. Колись я посперечався з одним знайомим…

— Його прізвище, ім’я.

— Боря, Борис Пепперштейн. Він уже більше року в Америці. Посперечалися — як зараз пам’ятаю — на ящик коньяку, що він зможе виїхати з посадки без будь-яких проблем, навіть не пом’явши боки.

Гретинський, інтригуючи, зробив паузу.

— Ну і? — запитав я, ніби мене цікавив результат їхньої суперечки.

— Ясна річ, — самовдоволено відповів Гретинський, — коньяк дістався мені.

Я усміхнувся. Допитувати Осетинського було набагато приємніше, ніж звичайного підслідного. Він добре тримався і справляв враження людини розсудливої і незакомплексованої. Піймавши себе на цій думці, я подумав, що Жеглов за такі розмірковування вигнав би мене з Управління, не вагаючись.

— То кажете поставили машину, а потому?

— Пішов додому. Прихопив із собою пакет з апельсинами, решту продуктів збирався забрати з Мариною. Ввійшов у під’їзд, викликав ліфт, доїхав до своєї квартири… — Гретинський на секунду задумався. — Двері виявилися незамкненими — щільно причиненими, але не замкненими — я відразу відчув, що сталося щось лихе, ввійшов у квартиру і побачив…

— Силіна? — зненацька для самого себе випалив я.

— Кого? — щиро здивувався Гретинський.

— Вашого сусіда.

— Ви знову за своє. Нікого там не було. Лише Марина.

— Опишіть конкретно, що ви побачили.

— Мені важко це зробити… Ви, сподіваюся, мене розумієте…

— Авжеж. Але ставити подібні запитання — невід’ємна частина моєї роботи і мого службового обов’язку.

— Ну що ж…

Гретинський напружився, кісточки щільно стиснутих пальців побіліли.

— Марина… Вона була вбрана у не зовсім звичний одяг… Принаймні удома вона так не вдягалася… У строгу сіру спідницю,