Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

266
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90" автора Анатолій Григорович Михайленко. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 58
Перейти на сторінку:
до грудей, але я не зробив цього. Спитав лише:

— Не страшно?

— Нам на кордоні нічого не страшно, — відповів Дениско й упевнено закрокував туди, де пробивалися крізь темінь поодинокі вогні застави.

Камчатку я завжди згадуватиму як країну непогамовних вулканів і мужніх людей, котрі перші зустрічають сонце і проводжають його до нас.

Володимир Івченко
ЗІРКА НАД ЯКОРЕМ[2]
Оповідання

На корму піднято ще один трофей — двигун. Величезний, із довжелезним трилопатевим пропелером та гроном циліндрів, він скидався на фантастичне кореневище. Здавалося, крутни трохи гвинта — і мотор знову застріляє з патрубків”вогнем, ударить в обличчя ураганною повітряною хвилею та димом.

Огляд мотора підтвердив — літак фашистський. На лопатях, циліндрах, шкаралупі гондоли, магнето — скрізь панувала свастика. З суто німецькою акуратністю клеймо було відбито на кожній деталі. Відтепер об’єкт нашого пошуку — літак — усі стали називати так, як охрестив його Андрій Онисько, — “фріцем”.

Готують, скажімо, до пуску нову пару водолазів, хлопці жартують: “Ви ж не забудьте там передати від нас привіт “фріцеді”…

Вилазить хтось із води — знову: “То як там “фріц”?

…Перечекавши, поки всі заспокояться, начальник експедиції мовив:

— З’ясовано: літак — німецький. По-моєму, треба шукати планшетку пілота. Або ж фотоапарат. Тільки так ми вийдемо на координати місця загибелі есмінця. Але цю думку поділяють не всі…

Стало тихо. Так тихо, що (летючку проводили в кают-компанії) було чути, як під стелею дзижчить мух88.

— Так, — розгладив бороду капітан Голуб, — не всі. І серед них, наприклад, і я. Мені здається, що пошук планшетки та фотоапарата — марна справа. Минуло сорок років! Чи може вціліти в морській воді карта, плівка? Якщо ж (припустимо неймовірне!) все це збереглося, то як його знайти? Ми ледве витягли триметрове крило… Гадаю, що “точку” треба закрити.

— Зрозуміло, — похмуро мовив Степовий. — А ти, Вікторе, що думаєш?

Працьовитий і покладливий боцман волів би за краще промовчати, та коли вже його отак, персонально…

— По-моєму, Сашуню, Гена правий. Виявити на літаку плівку складніше, ніж знайти в копиці сіна голку. Тільки змарнуємо час.

— Спа-а-а-сибі! — підкреслено чемно подякував начальник експедиції Чепіжному. — Ще хто хоче висловитись?

— Я! — гукнула Лариса. — Хлопці! Звідки такий песимізм? Стільки намучились, зробили і раптом — закрити “точку”?! Ми маємо шанс розгадати таємницю загибелі героїчного корабля. І його треба використати! Я підтримую Сашка. Даєш пошук!

Степовий ледь помітно всміхнувся.

— Що ж, думки розійшлись. Доведеться голосувати. Хто за те, щоб продовжити пошук? Та-ак. Лариса, Анатолій, Андрій… Дев’ятеро! Хто проти? Віктор, Геннадій. Двоє. Хто утримався? Діна. Отже, — повеселішав Степовий, — більшість за продовження роботи. Так і запишемо. Але майте на увазі: працюватимемо, як каторжні. Я знову переглянув схему “юнкерса”. У сорок першому геть усі літаки цього типу були оснащені фотоапаратурою. Тому певен — плівка, на якій закарбовано бій, лежить у кабіні пілота. Переберемо кожну піщинку. Знайдемо, їй-богу, знайдемо!

Буває ж таке, га? Перше занурення — й цінна знахідка. Серед металобрухту, здобутого Ларисою на дні, — кобура пістолета. Струнка студентка, чиї величезні карі очі снилися всій команді, квапливо знімає маску, щасливо всміхається.

— Уявляєте? Нишпорю під каркасом сидіння — й раптом… ніби шматок вугілля. Та важкенький… Ну, я його у відро. Тим часом підпливає Діна. І теж щось тримає в руках…

Брезентове відро, з яким пірнають водолази, — повнісіньке: шматок плексигласу, рукоять важеля, обгорілий шкіряний ремінь, клапоть гумової рукавички, два ґудзики… І найцікавіше — кобура пістолета.

Лариса, безперечно, щаслива. Її чудові карі очі променяться. Степовий, Ремез, Чепіжний — хлопці, мало не стукаючись лобами, схиляються над брудним брезентовим відром.

Ларисина радість зрозуміла: знайдено пістолет, то десь поблизу мусить лежати й планшетка. Здійснюється сміливий план Степового. Сашко теж задоволений. Проте зовні він, як і завжди, сухуватий, стриманий.

— Ну, що ж, — каже Степовий, беручи до рук пістолет із кобурою, що обріс, мов коро, стою, маленькими черепашками. — Поглянемо, як збереглася ця німецька пухкалка…

Кілька обережних рухів викруткою — і кобура… обсипається. А тепер цікаво, чи спорожнив гітлерівець магазин? Сашко кладе на хвилину пістолет у гас. Тоді знову береться за викрутку. Рукоятка пістолета не витримує. Половинка її відвалюється. На палубу падає п’ять чистісіньких мідних патронів. Сашко кладе їх на долоню. Набої хижо цілять кудись тупими кулями. Вони здатні вистрілити хоч зараз, тільки дішли їх затвором у ствол. От коли б люди навчилися робити такі нетлінні речі для життя, а не для смерті. Гіркий висновок!

Степовий сумно дивиться на пістолет, затим рвучко зводиться.

— Ану, друзі, несіть-но сюди мій костюм! — А далі до Ремеза: — Тобі, Толю, теж слід підготуватися. Пірнемо до “фріца” разом!

Сашкове “мій костюм” означає гумовий комбінезон з “нульовою повнотою”. Наш командор, мов той Дон-Кіхот, довгий та худючий.

— А я? — жалібно проситься Лариса. — Ви ж без мене там не розберетесь…

Степовий категорично заперечує:

— Відпочивай. Тільки ось що: накидай нам малюночок кабіни…

Голуб з Чепіжним теж радіють з того, що ми за два’ кроки від мети, та їх гнітить тягар вини. І, мабуть, саме тому хлопці ретельніше, ніж звичайно, обряджають Сашка у його “костюм”, пристібають ранець із балонами, подають свинцевий пояс.

Занурення починається з напруженого бурумкання води, яка тисне на барабанні перетинки й неохоче розступається перед тобою. Зелені сутінки переходять у каламутний морок, а далі — справжню темряву. Після літньої спеки прохолода стискує гострими крижаними лещатами.

Сашко, озброєний ліхтарем, прямує до літака. За ним, ледь погойдуючись, в’юниться цупка жила електрокабелю. Аби не зачепити його ластами, Анатолій пливе збоку.

Ось і “фріц”. У промені ліхтаря раз по раз виникають чорними силуетами то гвинт другого двигуна, то хвіст, то ребра кабіни…

“Ага, он де сидів майже п’ятдесят років тому пихатий арієць”, — із цією думкою Степовий передає ліхтар Ремезові й на мигах показує: світи в оце кубло, а я там поки понишпорю.

Анатолій висить над Сашком, мов космонавт у невагомості. Щоб триматися над “точкою”, він ледь ворушить ластами. Крім сталевої арматури, що була колись засклена плексигласом, нічого істотного йому не видко. Степовий бачить, звичайно, більше. Ось важіль штурвала, панель для приладів, каркас крісла пілота…

Сашко обережно перебирає пальцями суміш піску та глейкого мулу. Наштовхується на якусь заокруглену річ. “Дрібниця, — ворушиться здогад. — Карабін від парашута… А ось і пряжка від ременя. Нехай собі тут дотліває! Де ж планшетка?” Степовий обмацує кожен сантиметр не такої вже й великої кабіни. Немає!

Звичайно, після вибуху літака, падіння в море та десятиліть морської ванни з планшеткою могло статися що

1 ... 7 8 9 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"