Читати книгу - "Якоб вирішує любити"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він витяг з кишені золотий годинник.
— Потім я якось перебивався. То в Екля на водяному млині, то на бензиновій помпі, так-так, у нас в Бокші є навіть авта. Вулиці — суцільні ями, дороги просто посипані жорствою, таке авто за два-три роки в нас випускає дух. От я їх і ремонтував, а заодно ще й обслуговував помпу.
Потім працював в Авґенштайна, єврея. Ми продавали тканини, ножиці, все для кравецтва. Я був ніби підсобним, для всякої грубшої роботи. Подивіться на мої руки. Я і голка — курям на сміх. Розвантажувати тюки, розвозити замовлення, все більше такого роду. Авґенштайнова крамниця одразу коло синагоги, але я постійно забуваю, що ти не знаєш Бокші.
Отож, тут спершу синагога, потім залізна крамниця Лауренца, а потім вже наша. Тобто я хотів сказати, єврейська. А навпроти — наш готель, дуже такий показний, з бальною залою на другому поверсі, такою велетенською, ну от, візьмім, як звідси і аж до тих обвуглених яблунь. Я часто стояв перед Авґенштайновою крамницею і споглядав усю цю красу. Там висять дві, як там їх, ага, люстри на стелі, з чистісінького кришталю, ясна річ. Знаю, сам помагав вивантажувати, коли їх привезли з Богемії.
Ну, такі бали не для нашого брата, по-перше, ніхто тебе туди ніколи й не впустить, а, по-друге, коли танцюєш, можна панянці й ніжку відтоптати. В мене он які ножища. Легше вола польки навчити, ніж оці ноги. Та цікавість мене таки розбирала, мені так і кортіло поглянути, чим вони там займаються.
Отож, чекаю я якось раз на нову поставку — Авґенштайн з доньками вже на балу — а вантажівка запізнюється. Це в нас нормально: дорога довга і непередбачувана. Бувало, машини і в провалля падали, коли намагалися об'їхати валуни чи яму. І весь час чую звідтіля музику й сміх, і полька раз-у-раз, потім чардаш, а затим знову полька.
Ну, то й виходжу на вулицю, а раз я вже на вулиці, то думаю собі, а чом би її та й не перейти? А раз вже стою перед готелем, то чом би туди й не увійти? На вході нікого, хоча зазвичай там постійно стоїть один такий, що відганяє розсильних і циганів.
Скидаю картуза, покашлюю, але ніхто не виходить. І тут ця музика з другого поверху, яка, наче чарами, вабить мене, тож я й кажу собі: «Іди далі, хлопче, тепер уже й так все одно, де тебе злапають. Ти ж не красти сюди прийшов, вони це доберуть, якщо вже на те пішло. Авґенштайн, з певністю, вступиться за мене».
Обережно так піднімаюся сходами, вже нагорі відхиляю тяжку завісу — і тут як настрашуся. Там стоїть портьє, але замість нагнати мене, прикладає палець до вуст і дає мені знак, дивися, мовляв, через скло. Бо там такі розсувні двері зі склом, а на склі витравлена назва готелю.
Те, що я там побачив, було як сон, ліпше б я ніколи не прокидався. Гарні, багаті люди, чоловіки у фраках і жінки з оголеними плечима, з вуальками там і лелітками, зрештою, ти ліпше на цьому знаєшся, сестро. Повно дівчат, яких я знаю з виду, і всі такі причепурені.
Я витріщаюся якусь хвилю на все це, чудуюся з декорацій, бо деякі тканини з нашої крамниці. Стою там, як заворожений селюк, а ним я насправді і є, сестро. І раптом той інший штовхає мене ліктем в ребро і тицяє газету. «Вони не мають класу, — мурмотить. — Ось вона — оце справжній клас». Я навіть не зрозумів, про який то він клас. Класи бувають тільки в потягах — перший, другий клас, я їжджу третім. На східцях вагона, так швидше чкурнути, коли надійде провідник.
Якоб підморгнув Ельзі.
— Я хочу, значить, роздивитися фото докладніше, але саме в цю мить на вулиці сигналить автомобіль. «Залиш газету собі, — каже портьє. — За мене вона і так не вийде». Беру газету під пахву й побіг. І вже тільки вдома, як положився на лежанку, розгорнув її. Бо ж хочеться знати, що там на світі діється, коли живеш у такому місці, як Бокша. Гортаю-гортаю — аж доходжу до знимки, яку він хотів мені показати. Ось цієї, бачите?
Якоб витягнув газетну сторінку, розгорнув і поклав на стіл. Долонею провів по ній, щоб розправити.
— Це ти, сестро, коли прибула на двірець в Тімішоарі. Знизу підпис: «Повернення американки. На станції в Тімішоарі її зустрічає натовп цікавих». А тоді журналіст розтлумачує, що в тебе була довга подорож, з Нью-Йорку до Тімішоари, багато тижнів на кораблі та потягом. На задньому тлі видно твої пакунки, і їх чимало. Цю фотографію зробили під час твого прибуття два роки тому, але інтерв'ю зовсім свіже, ще чотирьох місяців немає. Цей журналіст ще питає тебе, що найважче після повернення. Пам'ятаєш, що ти відповіла? Де ж це місце?
Якоб гарячково водив пальцем по тексту.
— Ага, ось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якоб вирішує любити», після закриття браузера.