Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Там, де південь... 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де південь..."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Там, де південь..." автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 29
Перейти на сторінку:
class="book">— Поговоримо, — сказав я і сховав фінку за халяву, головне — вона поруч. Я дивився у велетенське вікно, широке, на всю стіну.

Повільно повернув голову. Рот у неї малиновий, майже незайманий.

Сама чистота. Воно і справді так. Сонячний промінь пробиває зіницю. Зіниця ширшає.

— Дайте їй кави. Міцнішої, — кажу я.

Ірина схиляє голову і каже:

— Поцілуй мене… — вона зводиться і йде до будинку. Я лишаюся сидіти. Мені хочеться розібратися з цими двома. Але пізніше я йду за нею, на ходу стягуючи шкірянку. Я заварив каву, велетенську банку, висипав майже все, що вміщалося там, і, поклавши її голову на коліна, поїв маленькими ковточками. Ірка гикала, пила, потім розплакалася й заснула, смішно підтиснувши до живота ноги. За вікнами тріщало світлом, неприродним якимось, наче тисячі вогнів засвітилися воднораз, лише біла гілка абрикоси повертала тебе у дійсність. І її рівне дихання. Чашка перекинулася, і брунатна пляма потяглася килимом, злякала велетенського жирнючого кота, що спав під декоративною пальмою. А вона спала: округлість плеча, гострі коліна, що видавали в ній вчорашню школярку, замурзану чорнилом; із запахом у розкішному волоссі, розкиданому по подушці — запахом липкої грецької пастили на довгих пальцях і пряних смажених домашніх пончиків із айвовим варенням… Я поправив плед. Встав, і з вікна подивився на кривий апендикс затоки, що розтопленим оловом починалася між червоних окарин круч, тягнулася до недалекого темного моря, ведучи шкаралупки білих парусників, білих чайок, і лише аметистове небо нерухомо лежало, вічність лежало, а під ним усе змінювалося…

* * *

Голубооку голову Біби знайшли під порогом Ольки Коваль… Це відбулося ще до того, як ми знову зустрілися. Після цього випадку чи закономірності, для неї і для мене позначеної роком, я намагався уникати людей. І не просто з нашого оточення, а людей узагалі. Власне, воно виходило так: я бажав бачити її, слухати її голос, м'який, як південний полудень, тримати в долоні їі довгі холодні пальці. Але мене помалу, вперто зносило в інший бік. Тому перебіг подій, невблаганний і перебреханий, я дізнавався від десятка людей, котрі називали себе друзями. А з такими навряд чи поквитаєшся чи відчепишся, і я не міг так, одним робом, полишити своє життя. З паскудним і надутим сенсом… Але наприкінці вже цього літа, що зараз далі, ніж сніги Антарктики, я зустрів її… Мені мало от-от виповнитися вісімнадцять. Але я цілковито був упевнений, що в моєму житті щось перемінилося. Ми сиділи в кав'ярні — тихому, майже безлюдному, з чіткими запахами дешевої кухні, аметистовому п'ятачку, з голосами, зовсім нереальними голосами обслуги, звуками з неіснуючого і небаченого життя, але невидимим нахабством прилиплого і приписаного тобі й для тебе. І це якимось чином пов'язувало нас: ми знали, що змінити вже нічого не можна. Ми відчували себе або занадто розумними, або занадто дорослими. А тому все: зелений присмерк у вікнах, із маслом вогнів порту, добротні столи на прямих ніжках, наче щойно їх витесав тесля, порухи людей, напівголоси безцеремонно й безпідставно намагалися нас зв’язати. І від цього відстань між нами робилася ширшою і ширшою.

— Я не розумію, як так можна чинити… — розпочала вона, без жодного оправдання в голосі, але з тією інтонацією, що гра для неї давно скінчилася, хоча не виключено — все повториться.

— Ти про Бібу?

Вона промовчала. Тільки нахилила голову. Так, наче говорила, що вона у всьому цьому не винна, а винен я сам, ні, що, напевне, немає ніякої різниці між мною й Бібою.

— Він так живе… І ти так зараз живеш… — сказав я… — Нічого особливого.

— Ти так гадаєш? — вона знову говорила так, наче між нами нічого не відбувалося. Нічого не відбулося… Тоді я запитав просто:

— Ти це зробила з-за мене?

Вона задумалася, наскільки жінка може задуматися, щоб приховати свою природну брехню.

— Ти погано знаєш жінок… Ти надто молодий, щоб зрозуміти…

— Ага… — я позіхнув, і мені справді було зараз байдуже. — Погані приклади для наслідування… Марнославство погана річ, коли ти наслідуєш когось, про кого ти нічого не знаєш. Фантазія дуже погана штука.

Тоді до мене дійшло: вона ні в чому не розбиралася. Мені свербіло сказати, що життя та її уявлення про це життя відрізняються, як ворона від курки. Що я не Біба, і що винні обставини, що навіть доктор, котрий присадив її на морфін, не може бути таким, яким вона собі його уявила. Але це не може і не буде причиною, що ми лишимося разом, до кінця чи до середини життя.

— Він потвора… Він потвора… Він потвора… — погляд її блукав. Вона вперто повторювала слова, наче намагаючись зчепитися з усим світом, цим крихітним смердючим світом дешевої забігайлівки. Вона продовжувала грати, й грати щиро. І Біба брав реванш наді мною, бо я для неї був невідомо ким. Їй аби говорити, не називаючи його на ім'я, але Біба жив не так далеко, за її спиною. Льотав, як довбаний чорт із пекла. І цього не міг не зрозуміти навіть дурень.

— Пішли, — сказав я.

На знак згоди вона схилила голову й відірвалася від тонких ниток навколишнього: взяла мене за руку, й у мене пішла голова обертом. Так вона сиділа — плечем до мене, намагаючись хитрим жіночим оком обхопити всю обстановку, все навколишнє: як вона виглядає серед цих людей, і що вони думають про неї, про мене і взагалі… Їі цікавив навіть кіт, замурзаний, із кислотинням у очах, що терся брудною шерсткою об ноги відвідувачів. Її цікавили ці люди. Її цікавило все. І зробила вона з Бібою те заради цікавості. Її цікавили пара одиноких голосів, що сперечалися в темному кутку, під кирпатою від давності картиною. І я розумів, що то була закохана парочка, що не одну годину вирішувала свої стосунки. І до цього їй було діло… Був би я дорослішим, із досвідом, то неодмінно б зрозумів, що відбулося чи не відбувалося там, на Варварівці. А зараз ми просто сиділи, плечем до плеча, одне біля одного. Зовсім чужі й непотрібні. Потім ми вийшли. Надворі стояла

1 ... 7 8 9 ... 29
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де південь...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де південь..."