Читати книгу - "Там, де південь..."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Красиво як… — сказала вона й узяла мене під руку: з прочинених дверей тріщали, перекриваючи вуличний гул, два голоси. Я обійняв її. Тіло її видалося неймовірно худим і дужим. Ірка тремтіла. Я понюхав її волосся. Пахло яблучним шампунем.
— Ходім до мене, — просто сказала вона… І тут полив дощ.
Вона стояла під дощем, повертаючи голову, наче красива породиста собака, донюхуючись до запахів, вслухаючись у звуки, а я жив і дихав паралельно — принаймні до цього часу, — але з напливом вітру, дощу я побачив її світ, так, як дивиться вона на нього: там не існувало потворного, а все грало, деренчало, дзвеніло коліщатами у звичному ритмі. Вона притиснулася до мене й ми пішли вулицею. Вулиця самотня… Вулиця й дощ, — подумав я.
Вдома вона одягла того зеленого халата й ходила кімнатою на довгих, струнких, засмаглих до золотого ногах без будь якої мети, наче щось шукала. Нарешті вона підійшла й обняла мене за шию.
— У мене є план. І ти мені допоможеш… — і впала спиною на диван, розкинувши широко руки.
— Ми пограбуємо аптеку, державний банк, поїзд із золотим схроном. — бовкнув я. — І не мрій. Звертайся до Біби..
— Тоді чао… — сказала вона й вирубилася на дивані. — Ми можемо зупинитися на маріхуані… — Очі в неї закотилися, і вона справді заснула.
Я тихо вийшов, виносячи легкість пустоти. Все нарешті стало на свої місця. Я пройшов Першу Слобідку, темну, як діра в преісподні. Другу, — зайшов на колії, і вже за півгодини стояв на Аляудах. Мені треба було повернутися, але молодість не вміє прощати й повертатися. Молодість зла й нахабна. Я стояв і слухав, як по жерстині гаража тарабанить дощ. Кілька чоловік стояло на стрьомі. Колись це належало Фімі й Халяві. Зараз тут вправлялися гагаузи. Але я знову подумав: треба повернутися в тепло її кімнати, пробачити, якщо є що пробачати. Треба повернутися. Дощ стікав під мене калюжами. А я все впертіше й упертіше думав про неї. Втрата рухала мене у правильному напрямку. І я подався до Пєци.
* * *Дощ стояв тільки над Аляудами. Пєца заникався під важкою гранітною плитою, і вивчав обрубану клешню теплотраси. Я присів, закурив і ми мовчи продовжували дивитися на трубу, як на сьоме чудо світу: чи може вона візьме й похєзає. З продувом.
— Ну, а далі в мене мізків не вистачає, — сказав Пєца.
— Нічого. Прийде час, вистачить. Ми сюди мєлких із рогатками посаджаємо. З підшипниками… Усьоок?!
Пєца подивився так, наче справді в цьому житті щось вирішував. Худі й гострі плечі його тремтіли.
— Блядь, — сказав він. — Старі щось замишляють Тут не одним драпом пахне…
— А ти що думаєш? — навмання спитав я.
— Не знаю. Спиться мені погано. І кусок у горлянку не лізе. І людей шугаюся, — відповів Пєца.
— Менше драпу кури….
— Не задрочуй. Пішли краще на Третю. Вип’ємо.
— Ні. Не хочу, — сказав я. — Піду.
* * *Жінки брешуть, коли після цього говорять: мені так гарно ще ні з ким в ліжку не було. Я дивився на Ірку крізь ранковий серпанок, і не вірив, що це трапилося зі мною. Альберт, Біба, я… Грамотна блядь нічим не відрізняється від посудомийниці… Це точно… Я одягнувся й подумав: а може, їй запропонувати трахнутися з ослом, як у Апулея. Мені зробилося смішно. Потім я подумав, що їй може завадити: у цьому житті, наступному, якщо взагалі такі існують у цієї пухкенької довгоногої масюні… Я зовсім не знав її. Але саме цього разу видавалося, що її організм, її механіка зупинилися заради мене. Світ, її вигаданий кришталевий світ зупинився і став переді мною дзеркалом. Жінки уміють правдиво брехати. За вікнами розхитувався купами цукрових хмар полудень. Я намагався придивитися до неї: Ірка спала на животі, підтиснувши під себе руки, випнувши свого чарівного задка й красиву спину. Нічого особливого, якщо не скинути на те, що ти мріяв про неї, мастурбував, кричав у ніч її ім'я. І ти кинув її, а потім повернувся. І вона тебе прийняла. Вона сонно підвела голову: світ відразу з'єднався і зробився цілісним: етажерки, картини, папужки, квіти на підвіконні, книги. Все набирало іншого кольору й зовсім іншого значення. Вона обіперла підборіддя на долоні, й груди двома красивими диньками звисли донизу. Рожеві, майже акварельного кольору соски. Великий, усміхнений рот, і вона усміхалася тільки до себе, до свого світу, але не до мене. Вона закликала, затягувала мене у свій світ — і мені вперше зробилося страшно там, на порозі дорослого життя. Втратити свободу бути справжнім чоловіком. Я нахилився і процілував їй між лопаток. Вона легенько пручнулася, перевернулася на спину, і руки стиснули мені шию. Ось так… Потім, через багато років, серед боїв, серед покидьків, серед світських тусовок, я довго шукатиму подібні очі, подібний рух, подібний погляд… І так нічого не знаходитиму, доки скроні мої не вкриє сивина, а думка сказана кимось там, на тому кінці мого життя й на початку його, вже давно холодна й тверда, ясна й виговорена тисячу разів. Скільки разів треба цілувати жінку, щоб зрозуміти, що вона тобі не належатиме ніколи, як і ти їй: у цьому є найкраща отрута життя. Я поклав обличчя на її груди, і там надовго лишився…
* * *Ми двоє чорних павуків у чорній ночі… Десь так говориться і пишеться у юнацьких романах… Ми справді висіли під мостом, прихоплені пасками до металевих поперечин мосту, і чекали на поїзд. Тільки потяг проїде до середини, ми повинні відстібнути ремні, і впасти на купу вугілля, якщо поталанить, або просто на дошки. І таким робом дістатися до Первомайських конопляних полів. Так нас не візьмуть натягані на наркотики пси. Тією ж дорогою ми повинні провернутися з великою кількістю товару Потім ми повинні продати їх одеситам, а гроші віддати Ірці, вона їх програла в «ляпа» своїй подружці — забилася на якусь дурницю. А дурницею, швидше, були ми з Пєцою. За півгодини
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де південь...», після закриття браузера.