Читати книгу - "Вірнопідданий"

Після стількох страшних сил, яким йому доводилось коритися, після казкових жаб, батька, любого бога, привида в замку і поліціянта, після сажотруса, який міг схопити, протягти через увесь комин і перетворити його в такого ж чорного чоловіка, як він сам, після лікаря, якому дозволялося змащувати горло і навіть трясти за плечі, коли закричиш, — після всіх цих сил Дідеріх опинився під владою ще страшнішої сили, що поглинала людину цілком: школи. Дідеріх переступив її поріг з плачем і через той плач не міг відповідати навіть того, що знав. Потроху він навчився пускати сльозу саме тоді, коли не вивчив уроків, бо страх не робив його ні стараннішим, ні менш мрійливим, — і він таким чином уникав деяких поганих наслідків, аж поки вчителі не розгадали його системи. До першого вчителя, який розкусив її, він пройнявся найглибшою повагою; він раптом замовк і, затуливши обличчя ліктем, подивився на нього з боязкою відданістю. Для суворих учителів він завжди був відданий і покірний. Добросердим він підстроював маленькі капості, на яких його важко було впіймати і якими він не вихвалявся. З більшим задоволенням говорив він про люті наскоки вчителів на табелі, про грізні розправи з учнями. Вдома за столом він доповідав:

— Сьогодні пан Бенке знову відшмагав трьох.

І коли запитували кого, відказував:

— Один з них був я.

Бо така вже була його вдача, що належність до безликого цілого, до цього невблаганного, зневажливого до людини механізму, яким була гімназія, його ощасливлювала, і влада, холодна влада, в якій він сам брав участь, нехай лише як потерпілий, становила його гордість. У день народження класного наставника кафедру і дошку обвили гірляндами. Дідеріх прикрасив і палицю, якою били учнів.

В шкільні роки дві катастрофи, які спіткали можновладців, сповнили його священним і солодким жахом. Одного з молодших учителів директор вилаяв перед усім класом і звільнив. Один із старших учителів збожеволів. Ще вищі сили — директор та будинок божевільних — жорстоко розправилися з тими, хто досі мав таку велику силу. Знизу можна, бувши маленьким, але неушкодженим, споглядати трупи і здобувати науку, яка пом’якшувала власне становище.

Владу, лещата якої його затисли, Дідеріх у свою чергу сам уособлював перед своїми молодшими сестрами. Дівчатка змушені були писати під його диктовку і навмисне робити побільше помилок, щоб він мав змогу шаленіти, тішитися червоним чорнилом і карати. А карав він жорстоко. Дівчатка кричали, і тоді Дідеріхові доводилося запобігати перед ними, аби вони його не виказували.

Щоб наслідувати можновладців, він не потребував людей; йому досить було тварин, навіть речей. Часом він стояв біля голандера і дивився, як барабан вибиває ганчір’я. «Так його! Посмійте-но ще раз! Мерзенна зграя!» — бурмотів Дідеріх, і його безбарвні очі палали. Раптом він щулився і мало не падав у чан з хлором: кроки робітника вривали його спорзну насолоду.

Але справжню безпеку і себепевність він відчував лише тоді, коли били його самого. Він майже ніколи не опирався такій халепі. Хіба що просив товариша:

— Тільки не по спині, це нездорово.

Не можна сказати, щоб йому бракувало розуміння своїх прав і любові до власної вигоди. Але Дідеріх дотримувався тої думки, що лупка, яка йому перепадала, не давала тому, хто бив, жодної практичної користі, а йому самому не завдавала реальної шкоди. Серйозніше, ніж до цих, власне абстрактних, цінностей, поставився він до трубочки з кремом, що її кельнер «Нецігського двора» вже давно йому пообіцяв, але на яку так і не розщедрився. Дідеріх безліч разів з найсерйознішим виглядом відбував ділову мандрівку по Мейзештрасе до ринку, щоб нагадати своєму одягненому у фрак приятелеві про його обіцянку. Та як одного разу той взагалі зрікся своїх слів, Дідеріх тупнув ногою і, щиро обурений, заявив:

— Годі жартувати! Якщо ви зараз не дасте, я скажу вашому хазяїнові.

Тоді Жорж розсміявся і приніс трубочку з кремом.

Це був відчутний успіх. На жаль, Дідеріх міг натішитися ним тільки нашвидку і в тривозі, бо він боявся, щоб Вольфганг Бук, який чекав надворі, про це не дізнався і не зажадав обіцяної йому частки. Дідеріх встиг начисто витерли рота, а виходячи з дверей, вибухнув лютою лайкою на адресу Жоржа, цього дурисвіта, в якого немає ніякої трубочки з кремом. Дідеріхове почуття справедливості, яке щойно так бурхливо проявилося, коли йшлося про його користь, замовкло перед претензіями іншого, якого, звичайно, не можна було лишати поза увагою, бо батько Вольфганга був занадто поважною персоною. Старий пан Бук носив не накрохмаленого комірця, а білу шовкову хустку, яку прикривала його велика біла борода. Як повільно і велично опускав він на брук свою палицю з золотою ковилкою! На голові у нього був циліндр, а з-під пальта часто виднілися фалди фрака, і це серед білого дня! Бо він ходив на всілякі збори, він піклувався про все місто: про лазню, про тюрму, про всі громадські заклади. Дідеріх думав: «Все це — панове Букове». Він був, певно, надзвичайно багатий і могутній. Всі, а також і пан Геслінг, шанобливо скидали перед ним капелюха. Відняти щось у його сина означало наразитися на численні небезпеки. Щоб не бути остаточно розчавленим великими силами, які Дідеріх занадто поважав, йому треба було діяти обачно й хитро.

Одного лише разу, у четвертому класі, сталося так, що Дідеріх, забувши всяку обережність, повівся безрозсудно і перетворився на сп’янілого від перемоги гнобителя. Він дражнив єдиного в класі єврея, що було звичайною і дуже заохочуваною справою; проте цього разу він удався до незвичайної вигадки. Із стояків, якими користувалися під час креслення, він спорудив на кафедрі хрест і присилував єврея стати перед ним навколішки. Він міцно тримав його, хоч той всіляко опирався: Дідеріх був сильний! Сильним робили його загальне схвалення; юрба, з якої простягалися руки, щоб йому допомогти; переважна більшість у школі і поза нею, бо в його особі діяли всі християни Неціга. Як приємно усвідомлювати поділену з іншими відповідальність і колективну провину!

Правда, по тому, як зійшло