Читати книгу - "Вірнопідданий"

сп’яніння, стало трохи страшно, але обличчя вже першого вчителя, якого зустрів Дідеріх, повернуло йому всю його мужність: воно виражало зніяковілу прихильність. Інші відверто виявляли йому своє схвалення. Дідеріх посміхався їм покірливо, розуміюче. Відтоді йому стало легше. Клас не міг відмовити пошани тому, хто зажив прихильності у нового класного наставника. За нього Дідеріх досяг становища першого учня і таємного виказника. Принаймні другий з цих почесних станів він зберігав за собою й пізніше. Він був запанібрата з усіма, і коли вони, так собі базікаючи, розповідали про свої витівки, він сміявся спокійним, але щирим сміхом, як серйозний молодий чоловік, що поблажливо ставиться до легковажності інших, — а потім, під час перерви, передаючи викладачеві класний журнал, доповідав йому про все. Він повідомляв також, якими прізвиськами учні наділяли вчителів, і переказував спрямовані проти них бунтарські розмови. Коли він їх повторював, в його голосі ще тремтіли нотки солодкого жаху, з яким він, опустивши повіки, слухав їх. Бо при найменшій спробі замаху на можновладців він відчував якесь спорзне задоволення, котре ворушилося десь у глибині його свідомості, щось подібне до ненависті, яка намагалася похапцем і крадькома насититись. Виказуючи інших, він спокутував власні гріховні потяги.

З другого боку, він здебільшого не відчував ніякої особистої антипатії до тих однокласників, яким своєю діяльністю заважав просуватися вперед. Він діяв, як вірний своєму обов’язкові виконавець, що підкоряється жорстокій необхідності. Після цього він міг підійти до потерпілого і майже цілком щиро пожаліти його. Одного разу з його допомогою спіймали на гарячому учня, якого вже давно запідозрювали в списуванні. Дідеріх підсунув йому, з відома вчителя, рішення математичної задачі, десь посередині якої були навмисне зроблені помилки, хоч результат був правильний. Увечері, після викриття ошуканця, троє-четверо восьмикласників сиділи в саду, коло дверей пиварні, що дозволялося по закінченні гімнастичних ігор, і співали. Дідеріх обрав собі місце біля своєї жертви. Коли вони випили, він поставив кухля, поклав свою руку на сусідову, віддано глянув йому до віч і з глибоким почуттям заспівав басом:

У мене був товариш, Такого не знайти…

А втім, рік за роком долаючи шкільну премудрість, він мав непогані оцінки з усіх дисциплін, у жодній з них не переступаючи межі того, що від нього вимагали, і не знаючи нічого в світі поза програмою. Найважча була для нього письмова робота з німецької літератури, і той, хто з цього предмета відзначався, викликав у нього якесь підсвідоме недовір’я.

Коли він перейшов до останнього класу, гімназичний диплом був йому вже забезпечений, і вчителі та батько поклали, що йому треба вчитися в університеті. Старий Геслінг, який в 66-му і 71-му роках увіходив до столиці через Бранденбурзькі ворота, послав Дідеріха до Берліна.

Не зважившись мешкати занадто далеко від Фрідріхштрасе, він найняв собі кімнату на Тікштрасе. До університету Дідеріх ходив прямою дорогою і не ризикував заблудитися. Відвідував його він двічі на день, бо ніякого іншого заняття у нього не було, а в проміжках часто плакав з туги за домом. Він написав батькові й матері листа, в якому дякував їм за своє щасливе дитинство. Без потреби він лише зрідка виходив з дому. Він ледве наважувався їсти, боячися витратити всі гроші до кінця місяця. І раз у раз хапався за кишеню — чи вони ще є там.

Хоч як тоскно йому було на самоті, проте він і досі не пішов з батьковим листом на Блюхерштрасе, до пана Геппеля, уродженця Неціга, фабриканта целюлози, який постачав її панові Геслінгу. На четверту неділю Дідеріх подолав свою боязкість, і тільки-но назустріч йому пішов перехильцем огрядний, червоновидий чоловік, якого він так часто бачив у батьковій конторі, він здивувався, що не прийшов до нього раніше. Пан Геппель відразу ж заходився розпитувати Дідеріха про весь Неціг і насамперед про старого Бука. Бо хоч борода у Гепиеля вже теж була сива, а все ж він, як і Дідеріх, тільки, мабуть, з інших причин, ще бувши хлопчиком, шанував старого Бука. Оце людина — скиньте шапку перед нею! Старий Бук належав до числа тих, кого німецький народ повинен був дуже шанувати, більше, ніж деяких добродіїв, які завжди хотіли все на світі лікувати кров’ю й залізом і ставили за це нації величезні рахунки. Старий Бук брав участь ще в революції 48 року, був навіть засуджений на кару смерті.

— Авжеж, тим, що ми можемо тут сидіти, як вільні люди, — сказав пан Геппель, — ми завдячуємо таким діячам, як старий Бук. — І він відкрив ще одну пляшку пива. — А тепер хочуть, щоб ми дозволили себе топтати кірасирськими чобітьми…

Геппель вважав себе за вільнодумця і противника Бісмарка. Дідеріх погоджувався з усім, що Геппель казав; він не мав якоїсь певної думки ні про канцлера, ні про свободу, ні про молодого кайзера. Раптом він дуже зніяковів, бо до кімнати ввійшла молода дівчина, яка з першого погляду майже перелякала його своєю красою і елегантністю.

— Моя дочка Агнеса, — сказав пан Геппель.

Дідеріх стояв у своєму занадто широкому сюртуці, мов опудало, і щоки йому густо почервоніли. Молода дівчина простягла йому руку. Вона, певно, хотіла бути гречною, та про що можна було з нею розмовляти? Дідеріх відповів «так», коли вона спитала, чи сподобався йому Берлін, і «ні», коли вона спитала, чи він уже був у театрі. Він аж спітнів від ніяковості і був твердо переконаний, що єдине, чого може бажати ця молода дівчина, — щоб він швидше пішов. Але як звідси піти? На щастя, увійшов крижастий молодик, на прізвище Мальман. Він говорив громовим голосом, з мекленбурзькою вимовою, був, здається, студентом-технологом і наймав кімнату у Геппелів. Він нагадав панні Агнесі, що вони домовилися піти разом на прогулянку. Дідеріха запросили приєднатися. Жахнувшись, він урятувався вигадкою, ніби надворі його чекає знайомий, і відразу ж подався геть. «Слава богу! — подумав він, але водночас щось наче вкололо його в серце. — У неї вже є інший».

Пан Геппель перевів його темним передпокоєм і запитав, чи його приятель знає Берлін. Дідеріх збрехав, що його приятель берлінець.