Читати книгу - "Слово після страти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дарма, малюк, не переживай! Бери на лопату якомога менше і не поспішай. «Тише едешь — дальше будешь» — здається, так кажуть росіяни?
— Так, так, — повеселішав я.
Кожну наповнену вугіллям чи породою вагонетку ми виштовхували з забою і гнали метрів двісті до бромзберга. Там причіплювали її до сталевого троса, і вона рухалась до центральної магістралі. Іноді вагонетка бурилася, сходила з рейок, і доводилося піднімати її. Це була каторжна робота, з якою мені без допомоги силача Стасика нізащо б не впоратись.
Нагель, звичайно, розумів, що таких фізично сильних робітників, як Стась, у шахті було мало, через те й терпів непокірного поляка, хоча й ненавидів його.
Після чотиригодинної роботи Нагель оголосив фріштік — п'ятнадцятихвилинну перерву. Він зручно вмостився перед своїм портфелем, вийняв з нього термос, пакунок із провізією і заходився наминати бутерброди з маслом, сиром, ковбасою і мармеладом.
Стасик торкнувся мого плеча:
— Ходімо зі мною, малюк. У мене теж дещо є.
Нa вільній сухій площадці ми сіли на Стасикову спецівку, він вийняв із своєї сумки батон, пачку маргарину, шматок ковбаси, цибулину й сіль, У його термосі було склянок зо дві гарячого чаю. Усе це Стасик розділив надвоє.
— Їж, Владеку, не соромся. Завтра я постараюся принести більше. Тобі треба оклигати, зміцніти, інакше довго не протягнеш.
— Спасибі… Скажи: це вам, полякам, дають такий пайок?
Він здивовано поглянув на мене.
— Дідька лисого дають! Ми самі добуваємо…
— Яким чином?
— Дуже просто. Після зміни я сплю годин шість, потім іду на підробітки до міста. Сам я трохи столяр, електрик, сантехнік. У місті я вже маю клієнтуру і потихеньку підробляю. Особливо у вихідні. Німці розплачуються продуктовими картками. Словом, з голоду ми з тобою не помремо. Завтра я принесу тобі шкіряні черевики, труси — буде легше працювати. Усе, що принесу, залишатимеш у роздягальні, щоб не відібрали веркшютці. Це запам'ятай. А продуктами ми будемо забезпечені…
— Чим же я тобі віддячу, Стасику?
— Не мели дурниць. Ми повинні допомагати один одному, інакше ці кляті шваби заїдять нас.
Я подякував долі, що вона звела мене з такою людиною.
До кінця зміни ми дали двадцять сім вагонеток вугілля і «ні грама більше», як сказав Стасик. Нагель мовчав, задоволений і з цього. Незабаром з'явилася друга зміна, і ми пішли до ствола. Нагель поспішив уперед. Німців піднімали на поверхню в першу чергу, в другу — іноземців, окрім росіян. В'язні, нашого табору збиралися в так званому «залі чекання» біля шахтного ствола і піднімалися на-гора останніми.
На поверхні, в надшахтній будівлі, на нас ждали озброєні карабінами веркшютці і конвоювали в роздягальню, в душову, а після душу, переодягнених в тюремне лахміття, відводили в табір. За день нас лічили разів десять, і я дедалі більше переконувався, що втекти звідси неможливо, і все-таки надія жевріла. Вирішив найближчими днями відверто поговорити із Стасиком про втечу.
У чергову зміну Стасик спустився в шахту з великою торбою; в ній, як я невдовзі побачив, був уже інший термос, не мевший, ніж у Нагеля, а також шкіряні черевики, труси, хусточка і складаний ножичок. Усе це призначалося мені. А головне — Стасик приніс добрі два кілограми продуктів. Для мене це було нечуваним багатством. Тільки той, хто голодував у концтаборах, міг би по-справжньому оцінити вчинок поляка. Зворушений його добротою, я аж просльозився, а він тільки усміхався своєю добродушною посмішкою і знічено бурмотів:
— Дрібниці, що ж тут особливого… це мій обов'язок, Владеку, інакше ти витягнеш ноги…
Тепер я зрозумів, що, поки Стасик поруч, мені не загрожуватиме голод, та й Нагель, напевне, не посміє простягати до мене свої кулаки.
Так воно й сталося. Нагель більше не чіпав мене й пальцем. Такі, як він, поважали лише грубу фізичну силу, а Стасик мав її досить. Крім того, поляк був відчайдушно сміливий хлопець, і Нагель побоювався його: під землею, де на кожному кроці на шахтаря чатує небезпека, недалеко й до гріха. Нагель це чудово розумів.
Ні голод, ні важка праця більше не лякали мене. Добрий поляк приносив стільки продуктів, що їх вистачало на двох. Поруч із ним я вже не відчував себе ні приреченим, ні самотнім. Єдине, чого я боявся, що постійно тривожило мене, — це щоб нас не розлучили.
3
Минали дні, схожі один на одного, як дві краплі води, строго розмічені табірним стандартом: підйом, перевірка, порція баланди в строю, роздягальня шахти, знову перевірка, робоча зміна, яка висотувала всі сили, потім — душ, табір, сон.
Стасик, як і раніше, піклувався про мене: приносив хліб, маргарин, сир, а іноді й грудочку масла. Поступово, незважаючи на виснажливу роботу, я помітно зміцнів і дедалі частіше свій табірний пайок віддавав дядькові Петру. Він остаточно занепав духом, та й здоров'я в бідолахи погіршало; його штейгер виявився запеклим фашистом із тих бездумних і тупоголових фанатиків, які беззастережно обожнювали свого фюрера. Не минало зміни, щоб цей похмурий здоровань із водянистими очима не бив в'язнів; особливо він старався мучити росіян. Дядько Петро не раз показував мені синці на спині і грудях: сліди дротяної нагайки, з якою не розлучався штейгер.
Якось пізно ввечері ми, лежачи з ним на твердих дошках нар, розбалакалися.
— Не спиш, усе думаєш свою думу? — спитав дядько Петро.
— А звідки ви знаєте, про що я думаю?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.