Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

— Та як же це так? — говорив він, опускаючись на лаву. — Кажуть одне, а роблять друге. Табір!

— Який табір? Концентраційний? — спитав хтось.

— Що? Муратова в концентраційний табір? — спитав Борсуков і пошепки додав: — Хтось, мабуть, доніс на нього.

— Е, вони все знають, — Олекса Петрович задумався і наче сам до себе сказав — Табір! Легко сказати — табір!

Він говорив» з обуренням, немов про якесь прикре непорозуміння.

Вхідні двері відчинились, і до приміщення зайшли два есесівці. Доки вони входили, крізь розчинені двері Борсуков помітив чорну машину, що стояла біля самого під'їзду. «За Муратовим», подумав він. І дійсно, через п'ять хвилин есесівці вийшли, тримаючи Муратова за руки. В страшній мовчанці вони пройшли кімнату, а перекладач, випередивши їх, одчинив вихідні двері.

— Одну секунду, — спокійно сказав. Муратов до есесівців і, зупинившись, обернувся, шукаючи когось очима. Побачивши Олексу Петровича, він наче підбадьорився, вираз блідого обличчя якось потеплішав, і навіть посмішка, болісна посмішка, наче у тяжко хворої людини, торкнулася його губ.

— Юрка не забувайте, Олексо Петровичу! — і він сказав адресу інтернату.

— Ну, льос! — визвірилися на нього есесівці і ступили за поріг. Двері зачинилися, і Муратов пропав за ними назавжди.

Коли перекладач, випровадивши есесівців з Муратовим, повертався, Олекса Петрович підвівся йому назустріч і щось швидко заговорив німецькою мовою. Перекладач всміхався, розводив руками, а Юрський в чомусь настирливо його переконував, хапав за рукав. Зрештою, перекладач насупився і, сказавши щось Олексі Петровичу, швидко пішов до внутрішніх дверей. Юрський кинувся за ним; в нього по-старечому підгиналися ноги, коли він біг за довготелесим перекладачем, і взагалі вигляд був жалюгідний. Але перекладач не озирнувся. Лише коли Юрський ступив за поріг, він гаркнув: «Раус!»[4] — і Олекса Петрович вилетів з кімнати як ошпарений.

— І на чорта він вам здався? — розсердився Борсуков. — Хіба вони що-небудь скажуть?

Олекса Петрович мовчав, наче не чув його голосу.

Весь день у ту неділю Юрко тинявся по подвір'ю як неприкаяний. Батька немає, мами немає, кому ж пожалієшся, що вже третій день болить голова, що в ушах дзвенить, а в роті так противно, наче смокчеш іржаве залізо. Так, немає вже й батька. Очевидно, німці дізналися, що він партизан. Хтось із своїх його зрадив, і тепер Юрко ніколи не побачить його карих усміхнених очей, не почує рідного голосу. Лишився він один-однісінький на цій чужині. Наче якась велика хмара впала йому на голову і висить та й висить чи не з самої отієї ночі, коли прийшов тато. Така коротка радість і такі страшні муки!

Юрка палить вогнем, йому здається, що він пірнув і одкрив у воді очі: повітря якесь зеленувате, все мляве, а голова в нього пухне, і щось зсередини так тисне на неї, що здається, вона от-от розірветься. Він іде до кімнати і, одягнений, взутий, падає на ліжко. З якоїсь сірої глибини напливає на нього черговий із сірими сердитими очима і щось йому кричить, але Юрко не розуміє, що саме, і зовсім його не боїться. Взагалі йому зараз до всього байдуже, от тільки він не може згадати, хто цей черговий: обличчя знайоме, а як його звати, Юрко не пам'ятає. Він ворушить губами, нахиляється до самого Юркового обличчя і розмахує руками.

— Я захворів, — каже Юрко, — в мене дуже болить голова, не кричи, — він закриває очі і поринає в темряву. Потім з'являються десь, наче з дна глибокого яру, голоси, хтось бере його холодними руками за голову, одкриває йому очі, і над собою, поміж якимись хмарами, Юрко бачить сивого лікаря в пенсне, отого, що оглядав їх з батьком в день приїзду. Цей лікар щось питає Юрка, але він не чує і не хоче розуміти, про що питає лікар. Він радий, що зустрів його, лікар, напевне, знає, де татко, от тільки треба спитати. — Де мій батько? — кричить він з усієї сили, але ніхто ніяк не реагує на його крик. Ага, нарешті лікар схиляється до нього.

— Ти щось хотів сказати? — питає він, але на Юрка накочується темний сон, і все щезає.

— У хлопця вже тиждень тому почався тиф, — відзначає доктор Ландман. — Я забираю його в свою поліклініку, фрейлен Бірке.

Сниться Юрі Муратову сон: десь бреде він порожнім селом — вулиці кінця не видно, і під ногами крута багнюка, а обабіч латки жовтого брудного снігу. Хати, кинуті господарями, пороззявляли роти розчинених сінешніх дверей, наче проголодалися і німо просять їсти. Заходить вечір. Косі тіні від хат лягли через дорогу, і Юрко то йде в такій тіні, і йому стає холодно, то, потрапивши в просвіт між хатами, відчуває на своєму обличчі, на голові, на руках — на всьому тілі ласкаві й теплі дотики сонячного проміння. Ступить один, другий крок, засліплений і пригрітий сонцем, а тоді знову бреде розгрузлою дорогою в холодній темряві.

Крута багнюка липне до верзунів важким, пудовим шматтям, і йому здається, що вся вулиця тягнеться за ногами. Невимовно важко йти, кожен крок коштує неймовірних зусиль — здається, оце ступне він востаннє і впаде.

Але він іде все далі й далі, йому хочеться вибратися з села засвітло. І не вдається. Раптово впала на землю ніч, стало темно, наче йому зав'язали очі, і він вже не бачить ні хат, ні вулиці, ні дороги під ногами. Тільки небо зеленувато світиться вгорі, плавають, переливаються в ньому, насмішкувато переморгуючись, зорі.

«Куди йти? Як бути далі?» хоче спитати хлопець, але навколо ні душі. Очевидно, жителів вигнали