Читати книгу - "Вбивство Петлюри. 1926"

На відміну від керівників СЗБС та РОВСу, Петлюра жодної реальної небезпеки для радянської влади в 1926 р. не становив. Нікого, крім небагатьох прихильників у Парижі, колишній голова Директорії не контролював. Західним державам політичний банкрут був не потрібен, більше фінансувати його вони не хотіли, і Петлюра вже не міг засилати до СРСР не тільки загони для підняття повстань, але й окремих терористів: для цього в нього не було людей, зброї та коштів.

Показовий факт: коли Петлюра створив організацію з назвою «Союз українських емігрантських організацій Франції», то її членами стали лише кількасот його найближчих прихильників, хоча українська еміграція в цій країні налічувала десятки тисяч людей. Для порівняння: організації української еміграції, що конкурували (наприклад, «Українска громада» генерала Шаповала), були в кілька разів більшими. До того ж колишнього головного отамана не сприймала більшість політичних та військових діячів еміграції: так, він був принципово неприйнятною фігурою для тісно пов'язаного з Німеччиною впливового гетьманського угруповання.

Понад те, живий і політично активний Петлюра був вигідний Радянському Союзу. Його невгамовні амбіції та жадоба влади розколювали націоналістичну еміграцію, що знижувало небезпеку її дій.

Також слід відзначити, що немає жодних архівних свідчень щодо причетності ОДПУ до вбивства Шварцбарда, хоча практично всі документи з діяльності радянської розвідки в 1920–1930 pp. відкриті для дослідників. Давно оприлюднені всі матеріали з «активних» операцій проти Ю. Тютюнника, В. Покровського, Б. Савінкова, С. Рейлі, О. Кутєпова, Є. Міллера, Є. Коновальця, Л. Троцького, і було б абсолютно нелогічним уважати, що чомусь приховують документи тільки щодо колишнього голови Директорії. Немає жодних фактів, які б підтверджували належність до ОДПУ не тільки Шварцбарда, але й Володіна. Це при тому, що в архіві ІНО (іноземного відділу) ОДПУ достатньо матеріалів із діяльності Петлюри в Парижі, із яких абсолютно зрозуміло, що чекістів цікавила винятково інформація щодо його діяльності, і жодних планів із його ліквідації чи викрадення взагалі не розглядали. Чекісти добре знали те, що Петлюра вже майже не мав можливостей проводити реальну підривну роботу проти СРСР і жодних політичних перспектив. Це було легше зрозуміти тому, що ІНО мав поінформовану агентуру в найближчому оточенні колишнього голови Директорії і кожний його крок був відомий. Із документів ІНО випливає, що Петлюра був достатньо периферійним об'єктом уваги паризької як легальної, так і нелегальної резидентур. У всякому разі інтерес до нього навіть не можна порівняти з тією величезною зацікавленістю, що її висловлювали обидві резидентури до бойових білогвардійських організацій і савінківців.

До речі, досі деякі пропетлюрівські дослідники називають Михайла Володіна нелегальним резидентом радянської розвідки в Парижі, хоча, згідно з архівними даними, ним насправді був надзвичайно талановитий розвідник Яків Серебрянський, котрий згодом отримав генеральське звання.

Ще один вагомий аргумент переконує в тому, що Луб'янка не мала жодного стосунку до вбивства Петлюри. У 1938 р. резидент ІНО НКВС в Іспанії Олександр Орлов (Лев Лазарович Фельдбін) не повернувся до Москви після виклику «залізного наркома» Миколи Єжова й невдовзі опинився в США. Для нас цікаве те, що в 1926–1927 pp. Орлов під прикриттям посади співробітника торгового представництва був легальним резидентом ІНО ОДПУ в Парижі. Згодом американські спецслужби отримали від нього великий обсяг інформації про різні аспекти діяльності радянської розвідки в Європі, і йому не було жодного сенсу приховувати інформацію з цієї старої справи, якщо б насправді вбивство Петлюри реалізувала агентура ІНО ОДПУ.

Що ж до версії нібито вбивства, організованого Комінтерном, то її автори не знали елементарної речі: його розвідка не організовувала політичних убивств (це просто не входило до її функцій) і ніколи б індивідуально не займалася Петлюрою, що не становив реальної загрози. Це зайвий раз підтверджується тим, що в архівах Комінтерну немає й найменшого натяку на його причетність до підготовки замаху.

23 березня 1927 р. судова палата Парижа – вищий суд столиці Франції – викликала на засідання Добковського, Володіна і Шаповала як свідків, де їм був улаштований перехресний допит разом із Шварцбардом. Добковський заявив у суді, що напередодні вбивства Володій і Шварцбард разом обідали. Володін під присягою повністю заперечив це свідчення та взагалі своє знайомство з убивцею. Наприкінці перехресного допиту, як свідчать стенограми судового засідання, Володін зізнався, що був «трохи знайомий» із Шварцбардом і заходив останнім часом до нього майже щодня, бо обирав собі годинник, але не знав його прізвища, тому що ніколи прізвищем власника крамниці не має звички цікавитися. Сам Шварцбард на перехресному допиті тримався спокійно, також заперечив своє знайомство з Володіним, заявляючи, що останній був у нього всього два-три, ну, може, чотири рази, востаннє близько десяти днів до вбивства, а розмову господаря маленької крамниці з покупцем не можна вважати знайомством.

Прокурор не прийняв свідчення Володіна про те, що той не знав прізвища Шварцбарда, адже обвинувачений був власником крамниці годинників та майстром-годинникарем і всі знали його ім'я. Він наполягав на тому, що Володін мав знати прізвище майстра-годинникаря. І знову на висоті опинився Торрес, коли після цього запитав у судді, чи знає той майстра-годинникаря, у якого постійно і він, і вся його родина купують, ремонтують, обслуговують свої годинники. Голова суду відповів ствердно: «Звичайно, знаю!» – «А як його прізвище, ваша честь?» – поцікавився Торрес. Суддя розгублено мовчав. І Торрес, який діяв здебільшого на контратаках, негайно накинувся на прокурора, заявляючи, що 99 % парижан, щодня вітаючись, не знають прізвищ своїх двірників, годинникарів, продавців молока та овочів, консьєржок, хоча всі знають їх на ім'я. І цього абсолютно вистачає, щоб ніхто з парижан не звертав уваги на їхні прізвища.

А за кілька днів по тому на процесі було пред'явлено новий вагомий доказ, який, на думку адвоката Ольги Петлюри Цезаря Кампенсі, мав засвідчити, що Шварцбард знову-таки не одинокий месник за свою родину, а терорист, котрий має спільників у змові. Це був лист Шварцбарда до дружини, надісланий пневматичною поштою, на конверті якої