Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Світла голова! Одначе — годі товкти воду в ступі.
Сашко Кукса, який, виявилось, теж не спав, зацікавлений диспутом, метнув лукавий погляд на Ступу і, рвучко скинувши з себе ковдру, мов кіт, скочив униз.
— Досить базікати! — гримнув він. — Ходімо в їдальню!
Але обід ми проґавили. Та й не до нього було.
АВРАЛТо як, земляче, прем'єра почалась?
Щоб не впасти в море, я обняв пілерс — ребристу, забризкану й слизьку металеву підпору, на якій тримається кормова надбудова, і, перехилившись через борт, звісив голову вниз.
Мене вкачало, я намагався полегшити свої муки.
Цю «веселу» картинку й побачив Василь Окань.
Якось на «Буревіснику» під час далекого рейсу багатьох новачків, серед інших і мене, підкосила морська хвороба, і кожен, поки й не вщухло, пластом лежав у каюті.
Хтось із моряків, угледівши, як я, знесилений штормом, бігаю на корму, виголосив:
— Віктор Гюго. Драма «Король бавиться». Дія перша, ява друга.
— До чого тут Гюго? — поцікавився мій товариш по каюті.
— До того, салаго, — пояснили бувалі моряки, — що драма «Король бавиться» лягла в основу лібретто, а музику до неї написав Верді.
— Опера зветься «Ріголетто», — кволим голосом озвавсь я.
— Ти ба? Точно! Гайовий, як завжди, дивує нас ерудицією. Так, — пащекували вони: — Спочатку король бавився: штиль тішив його душу. Та піднялися хвилі, гойднуло — і черга дійшла до ріголетто. Все закономірно й точно, як по нотах!
І вони писклявим голосом навперебій затягли дует Ріголетто й Джільди та відомі куплети герцога Мантуанського про серце красуні, що схильне до зради.
Коли хитавиця стихла, я згадав дивну розмову корабельних «театралів» і розсміявся: чортяки, вони ж глузували з нас!
Відтоді, як тільки починало штормити і хто-небудь біг до борту, ми казали:
— Пішов на прем'єру «Ріголетто».
Ось на такій «прем'єрі» мене і вгледів нині Окань, мій однокашник із «Буревісника».
Василя я давно не бачив. На «Садку», відразу по виході в море, він потрапив у робочу бригаду і на палубі майже не з'являвся: працював то в трюмі, то в підшкіперській. На одному й тому судні ми жили ніби в різних часових вимірах: коли я спочивав, Окань трудився, потім я заступав на вахту — і дороги наші розходились.
А сьогодні — треба ж такому трапитись! — зустрілися.
У мене змалку звичка — не виставляти напоказ своїх прикрощів.
— Ти, Васильку, як наш Сірко, — лагідно говорив дідусь, — рани зализуєш на самоті.
Так воно і є: я потайний і відлюдкуватий. На дідусеве дошкульне порівняння я не ображався.
А зараз було незручно перед Оканем. Не перший день морячу, та до хитавиці не звик. Василь знає про це і, хоч сам уже загартувався, мені співчуває.
— Слухай сюди: розшукую тебе всюди, — подружньому сказав він.
Тільки-но наважився спитати, навіщо я йому, як Василь відповів:
— Поки на вахту, треба, керманичу, трохи попрацювати.
Вірний звичці говорити пишномовно, він додав:
— Зусилля й міць свою — все людям до останку! Невтомний Кук вже порається в трюмі.
— А без нас що — не можна?
— Та, мабуть, ні. На вас уся надія!
Він помовчав, як те робив завжди, підшукуючи красиве слівце, і в риму з попереднім закінчив:
— Васько да Гама й Кук — два справжніх чародії.
Ну, базіка! Яким був, таким і залишився — ніщо його не змінило, навіть випробування, що випали на нашу долю в тому нещасливому попередньому рейсі. Але, щоб не образити Оканя, я йому про це не сказав.
— Це щось нове, — відповів я. — Вахтових же боцман досі не чіпав: розпоряджався нами старпом і штурман.
— А тепер ви потрапили в клешні до «краба». І вам, хоч верть хоч круть, а все одно капут!
Виявляється, поки я спав, оголосили аврал. Він стосувався всіх, навіть капітана.
Ледве тримаючись на ногах — руки терпли, паморочилась голова, — побрів я за Оканем.
Робота на палубі кипіла. Гордій Гордійович із чорною, як у пірата, пов'язкою, з-під якої, вибиваючись, падали на чоло пасма непокірного чуба, накульгував, даючи матросам якесь розпорядження. Хлопці з пошукових загонів ладнали акваланги. Заєць і Ступа застроплювали батискаф та пірнаюче блюдце, силкуючись підняти їх із трюму.
Окань, уздрівши хлопців, заторохтів:
Дарма що «Оріон» пішов на дно,
Окрилює нас праця все одно.
— Це що — теж Гюго?
— Ні, мій власний твір. Фрагмент із поеми «Катастрофа».
— Тобі, тезку, в похоронному бюро працювати, — відповів я. — Не встиг той човен потрапити в пучину, як ти вже накатав поминального вірша.
— Хлопчику, — з удаваною повчальністю мовив Василь, — я на світ дивлюся очима філософа: аналізую, зіставляю, роблю висновки.
— Молодець! — похвалив я. — А все ж не слід передчасно ховати «Оріона».
— Я його не ховаю, а оспівую, — заперечив Окань. — Це, як кажуть у нас в Одесі: дві великі різниці. — І він продекламував ще кільканадцять строф із поеми про катастрофу.
І сміх і гріх! Своїми віршами він мене мучив і раніше. Все допитувався, чи подобаються. А що йому скажеш, коли ті творіння не хвилюють. От наче й рими є, і слова на місці, а слухаєш і лишаєшся байдужим. Щоправда, Окань записував пережите нами в плаванні та на кораловому атолі, і ті нотатки не позбавлені спостережливості, через що ми й прозвали його Нестором-літописцем.
Тепер цей літописець почав допікати мені на «Садку». Нікуди від нього не дінешся!
На
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.