Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк 📚 - Українською

Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Експедиція «Гондвана»" автора Леонід Михайлович Тендюк. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 59
Перейти на сторінку:
аврал вийшли всі. Я вперше побачив декого з наукових працівників.

Взагалі кажуть: судно — прозоре. Що відбувається на ньому — видно наскрізь. І розміром «Садко» невеликий: якихось сто метрів завдовжки і двадцять ушир. І учасників експедиції негусто — хіба ж з усіма не перезнайомишся! А виходить, що ні: кількох я побачив аж тепер.

Вони — як дикуни з невідомого племені, що вийшло з лісових нетрів і вперше потрапило на очі білої людини. Хоч, правда, незрозуміло: хто ж із нас дикун і хто цивілізована людина.

— Я от, — зауважив Василь, — дикий-предикий. Бо так воно і є — зовні я, мабуть, схожий на дикуна: обличчя заросло рудуватою щетиною, тільки ніс стирчить та, як вигин бумеранга, лисніє смуга чола. Тіло від цілунків тропічного сонця засмагло, аж учорніло. Крім куцих шортів, ніякого одіння. І ходжу я по-дикунському — босоніж.

— Вождь племені ги-ги, що любить борщ і з сиром пироги, — авторитетно заявив Окань.

Щоправда, Василь і сам схожий на папуаса: хвилястий чуб, така ж густа й кучерява борода.

Незнайомі мені науковці, яких я щойно уздрів, ніби зійшли з вітрини магазину модного одягу: білі, гарно випрасувані штани; легкі, пов'язані строкатими краватками, сорочки. Голову прикривали великі крислаті брилі.

То були кряжисті, схожі між собою вилицюватим обличчям хлопці-молодці. Одного звали Кім, другого Данило.

Василь, помітивши їх, здер з голови капелюха і, присівши в реверансі, привітався:

— Як говорила Куксі тьотя Маня: моє вам океанське вшанування!

— Привіт, привіт, баламуте! — озвався Кім.

— Ти що, вже тут працюєш? — здивувався Данило.

— Щойно одержав підвищення по службі, — відказав Окань. — Із трюму перевели на палубу. Укупі з Гайовим будемо чистити гальюни та інші стратегічні об'єкти. Знайомтеся! — запропонував він. — Мій земляк і великий керманич Васько да Гама.

Хлопці, сміючись, підійшли до мене.

— Так це ти возив нас по вибалках? — запитав Данило, тиснучи мені руку.

— Вони там, біля стерна, не інакше — бавляться: де більші хвилі, туди й ведуть «Садка». Ось синці від тусанів! — і Кім розстебнув сорочку.

На тілі в хлопця квітло кілька синюватих плям — сліди від ударів об щось тверде.

— Бачиш, синку, до чого довело твоє кермування! — ущипливо кинув Окань. — А перед тобою, можна сказать, герої, підкорювачі океанських глибин.

— Годі, друже! — соромливо відказав Кім. — Ти краще порадь, де взяти свайку. Ми хочемо допомогти вашій братві виготовити кранець або зростити який-небудь трос.

— Курс норд: по Дерібасівській і на лівий борт! — показав Василь на підшкіперську — невелику комору в носовій частині судна, де зберігався корабельний реманент.

Акванавти пішли на півбак, а ми з Оканем лишилися удвох.

— Так оце і є ті таємничі розвідники, про яких стільки балакали?

— Слухай сюди, невже ти й досі мені не віриш?

— Вірю, якщо не обманюєш.

Окань говорив правду.

З розмови, що якось відбулася на містку, я довідався: в Сінгапур ми заходили не лише для заправки пальним. До нас приєднувались акванавти, які вчасно не змогли вийти в море і наздогнали «Садка» на чужині.

— Прибули головні дійові особи експедиції, — перешіптувались матроси.

Але акванавтів ніхто з нас — принаймні я — не бачив.

У череві корабля, під камбузом та кают-компанією місткий, глибокий трюм. Стояли там ящики, контейнери.

Одного разу трюм спорожнили і поставили в нього схожі на велетенські сигари металеві циліндри. Крізь скло ілюмінаторів було видно невелике ліжко, два крісла, безліч апаратури.

На моє запитання: що воно? — боцман відповів:

— Багато знатимеш — постарієш. А взагалі, Васько, — примирливо додав Степанович, — то гіпербаричний комплекс: підводний ліфт-гондола і камера для декомпресії. Після повернення 8 глибин там перебуватимуть акванавти.

Не знаю для чого, — мабуть, для якогось важливого експерименту, — Данила й Кіма помістили в одну з тих камер.

Про це мені щойно розповів Окань.

Працюючи в трюмі, Василь обслуговував і акванавтів. Він хвалився, що навіть улаштовував для них літературні п'ятихвилинки. На аркушик паперу переписував вірші і показував їх акванавтам.

«Геніально!» — писали вони у відповідь пальцем на запітнілій шибці ілюмінатора.

Розповідаючи про це, Василь аж сяяв од щастя. Нарешті його зрозуміли!

— От бачиш! А ти твердив: моя поезія нікудишня. Ні, да Гама, силу своїх строф я випробував. Тепер мене ніщо не спинить: ні поговір людей, ані стихії шквал.

Я теж був переконаний: Окань із новим завзяттям візьметься до писанини і, звісна річ, замучить мене своїми «шедеврами».

Не встиг я сказати й слова, як він, примовляючи своє незмінне «слухай сюди», сипонув:

Поезія моя — не співи солов'я,

Поезія моя — моря і океани,

Пое…

Таке не кожен витерпить, і я обірвав його піднесену декламацію:

— Облиш тарабарщину! Мені й без неї нудно.

— Ех ти, товстошкіра, хоч, може, і розумна, гомо сапієнс, — як казали латиняни, — істото! — по хвилині мовчання процідив він крізь зуби. — Легше слона навчити танцювати рок-н-рол, аніж тобі прищепити високий естетичний смак.

Василя я допік до живого. Він не на жарт образився. Його авторське самолюбство протестувало, шукало виходу. І таки «знайшло»: Окань схопив швабру і, не перестаючи щось бурмотіти, подався на палубу.

Ось так (один із проявів морської хвороби) ошкірювала зуби й моя безпричинна лють. А я ж бо не злий. Просто мені насолив шторм, і я почав прискіпуватись до товариша.

Боцман помітив, що я байдикую. Розгладжуючи стрілчаті, схожі на два переспілі колоски вуса, вирік:

— На романтику потягло, крабе камчатський, Гондвану шукати! Ні, не вийде — мрійники мені не потрібні. Не знаю, чого вас там, на містку, панькає Мегерович, а в мене працювати треба. Ставай до відтяжки — допоможи

1 ... 8 9 10 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"