Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

Тільки вчора я надумав спитати в нього, згоден, досить незграбно:

— Тут, в абатстві, ти правиш?

— Тут править лише Господь.

Роберт умів давати смішні відповіді ще з часу нашого дитинства. Така його манера відповідати на запитання, не даючи відповіді; або, точніше, не відповідати, навіть коли дає відповідь. Я вже давно перестав на це ображатися. Я радше навчився відказувати уточнюючим запитанням, так, щоб він не міг ухилитися.

То ж я почав спочатку:

— Ти ним опікуєшся?

— Опікуються ним усі монахи, у кожного своя функція і своє завдання.

Я довго думав, що він робив так зовсім не з метою мене підловити, а скоріш тому, що вважав мої питання марними. Зрештою я зрозумів, що він поводився таким чином не лише зі мною, а все тому, що він не завдавав собі клопоту здогадуватися про наміри того, з ким спілкувався. Іноді це дратувало, іноді втомлювало, та я мусив уточнювати свою думку таким чином, про який ніколи раніше навіть не думав, а іноді навіть створювати ідеї, протилежні тим, які хотів виголосити спочатку.

— Ти тут абат? — знову почав я.

Зазвичай із третьої спроби мені вдавалось отримати бажану відповідь.

— Ні. Ім’я його Ґійом Естутвіль, і замешкує він у Римі. Моїм обов’язком є щоденне управління абатством.

Сказано це було без усякого вихвалянням, просто ствердним тоном.

Роберт зовсім не був гурманом, він наказує щось приготувати, тільки коли бувають високоповажні гості чи вікарії або сам головний абат, який ще так і не відвідав храму, котрим опікується. В інший час він задовольняється тим же рагу, що й усі, і трохи меншою кількістю вина. Щодо мене, то іноді я обідаю за його столом, якщо немає поважних відвідувачів, а іноді поряд із мовчазними монахами.

У рефекторії панує розсіяне світло, видається, наче його випромінюють стіни. Бо коли сидиш, то не бачиш більше одного чи двох розташованих високо, в глибині стін вузьких вікон, які рівномірно пропускають день. Усі ченці різні під своїми тонзурами і нудними рясами, але тому, що вони ніколи не знімають ні одне, ні інше, вони видаються мені схожими, як варіація однієї єдиної особи: збірка ескізів, на яких один і той самий чоловік, але під різними кутами, за різного освітлення і в різні періоди життя.

Я так і зауважив Робертові, який мені відповів:

— Їхні очі звернуті до неба, їхні ноги в пилюці. А живіт у них знаходиться якраз посередині.

І сам звів очі до неба, наче просив у нього вибачення або закликав когось у свідки.

Мені подобається думати, що впродовж століть усі ці послідовно зведені на Горі церкви будувалися майстрами з однієї лінії. Від батька до сина вони були будівничими собору — одного й того ж, ніколи не завершеного, який не перестає збільшуватися, горіти, ставати ще вищим, незрівняним, монументальним і вразливим.

Перший із родини, перш ніж почав тесати каміння, був пастухом. Він як ніхто знав затоку, бо за будь-якої погоди ходив по ній серед бекаючих отар. Він знав кожну її хитрість і пастку, мілину й западину, здатну проковтнути чоловіка з конем, припливи, що насуваються галопом, густий туман, в якому почуваєшся як серед ночі на цвинтарі. Затока навчила його обережності, а від вівці він перейняв мистецтво ставити ногу туди, куди потрібно. Йому ще довго їх не вистачало, їхнього теплого запаху і їхніх синіх, як терен, зіниць, а часом майже чорних. Він думав про них, перш ніж заснути, і бачив круговерть іскор під своїми повіками.

Працюючи в підвішеному стані між небом і землею, другий із них відкрив для себе, що любить цих чоловіків, особливо, коли дивиться на них здалеку. Та тільки-но він спускався, йому в очі кидалася убогість їхніх страв. Зі свого ж місця на висоті він залюбки уявляв їх такими, якими хотів уявляти. Саме для цих чоловіків, маленьких і без обличчя, він споруджував церкву посеред неба.

Потім було кілька поколінь посередностей, здатних хіба що копіювати зроблене попередниками, нічого не відкидаючи, але й не додаючи чогось нового. Іноді, тому що мертве більш гладеньке за живе, їхні імітації видавалися приємнішими оку, ніж оригінал. А потім був працівник таланту надзвичайного, який зник таким молодим, що від нього залишилося всього кілька каменів, які засвідчують його геніальність. Навіть якби зруйнувалося усе абатство, вони залишилися б на місці. У нього народився син, у якого не було приязні до висоти, ні любові до каменю. Він став рибалкою і, своєю чергою, помер у розквіті сил, не залишивши по собі сина. Його ж донька, навпаки, з самого дитинства навчилася володіти долотом і молотком. Ми завдячуємо цій сироті деякими найтоншими різьбленнями абатства і зображенням кількох ангелів.

У неї був син, який дожив до ста років і до останнього дня працював. Згорблений і посивілий, він тесав кам’яні скульптури ще довго навіть опісля того, як втратив зір. Пальці ж не сліпнуть. До ченців його ставлення було таким же добропорядним, як і до малих дітей: відсторонене, терпеливе і стомлене. Після нього залишилися повністю круглі колони і цілі зарості тонко вирізьбленого листя.

Його син учився, спостерігаючи за ним, а ще більше, коли дивився на хмари. І якщо він будував із каменю, то лише тому, що не знав, як обробляти шматки неба. Та, якщо казати правду, то він не будував з каменю, він зводив між камінням. Під хрестом з розведеними в боки руками, як рея на фок-щоглі, каміння служило тільки необхідним обрамленням: світло золотавими хвилями заповнювало неф, церкву і корабель водночас.

* * *