Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Між ним і чотирма іншими присутніми тут братами, Джеймсом, Свізіном, Ніколасом і Роджером, була і велика різниця, і велика подібність. Кожен із чотирьох братів дуже відрізнявся від іншого, але водночас вони були схожі один на одного.

Крізь відмінні риси й вирази тих п'яти облич можна було розгледіти твердість підборіддя; ця властива їм ознака проступала з-під неістотних відмінностей, правлячи за печать роду, таку давню, що годі простежити її походження, таку глибоку й постійну, що нічого ставити її під сумнів; вона була емблемою й запорукою родинного добробуту.

Молодше покоління — високий, схожий на бика Джордж, блідий енергійний Арчібальд і молодий Ніколас зі своєю лагідною, обережною впертістю, поважний, пихатий Юстас — усі вони були позначені тією печаттю, може, не такою виразною, але безсумнівною печаттю, що була знаком чогось невикорінного в душі родини.

Того дня на обличчях Форсайтів, таких несхожих між собою і таких подібних одне до одного, не раз з'являвся вираз недовіри, спрямованої, без сумніву, на ту людину, заради знайомства з якою вони сюди завітали.

Відомо було, що Філіп Босіні — людина без достатків; проте дівчата з родини Форсайтів уже, бувало, з такими заручувалися і навіть виходили за них заміж. Отож не тільки з цієї причини Форсайти розглядали його насторожено. Вони й самі не могли пояснити, чому насторожились: їхнє упередження проти Босіні губилося в туманах родинних пересудів. Певна річ, усі чули, як він приходив з візитом до тітоньок Енн, Джулі та Гестер у м'якому сірому капелюсі, та ще й не новому — запорошеному, з пом'ятим наголовком. «Химера, та й годі, серденько, справжнісінька чудасія!» Тітонька Гестер, проходячи через тісний темний хол (вона, ніде правди діти, була короткозора), спробувала прогнати капелюха зі стільця, подумавши, що то зайшлий котяра: Томмі заводив таких сумнівних друзів! Вона спантеличилась, коли він не зрушив з місця.

Як митець завжди шукає важливу дрібницю, котра втілює в собі характерні особливості сцени, чи місця, чи то людини, так і Форсайти — несвідомі митці — завдяки своїй інтуїції ухопилися за той капелюх; для них то була важлива дрібниця, деталь, що зосереджувала суть того нового явища. Кожен із них питав себе: «Ну, а я, чи зважився б я прийти з візитом у такому капелюсі?» І кожен відповідав: «Ні!» А деякі, з багатшою уявою, додавали: «Мені б таке й на думку не спало!»

Джордж, почувши про той випадок, посміхнувся. Певна річ, Босіні надяг того капелюха задля жарту! Сам Джордж полюбляв такі пустощі.

— Дуже сміливо!— сказав він.— Він справжній пірат! Отож це mot [1] «пірат» переходило з уст в уста, і зрештою всі почали називати Босіні Піратом.

Згодом тітоньки дорікнули Джун за капелюх.

— Навіщо, серденько, ти дозволяєш його носити!— казали вони.

Маленька Джун, що була втіленням сваволі, зразу їм одрізала:

— А яке це має значення? Філові байдуже до свого одягу.

Відповідь та здалася всім неймовірною. Щоб чоловікові було байдуже до свого одягу? Ні, ні!

Хто ж він був, цей молодик, котрий, заручившися з Джун, визнаною спадкоємицею старого Джоліона, забезпечив собі таку добру партію? Він був архітектор, що саме по собі не давало підстави носити такого капелюха. Жодному Форсайтові не випало стати архітектором, але один із них знав двох архітекторів, які б зроду не наділи такого капелюха, йдучи з офіційним візитом та ще й під час лондонського сезону. Стерегтися його треба, стерегтися!

Звичайно, Джун цього не усвідомлювала, хоч, не маючи й дев'ятнадцяти років, прославилася своєю вимогливістю. Хіба не вона сказала місіс Сомс, яка вбирається дуже елегантно, що пера вульгарні. І місіс Сомс перестала носити пера — так дошкулила їй своєю прямодушністю голубонька Джун.

Однак ані побоювання, ані осуд, ані відверта недовіра не завадили Форсайтам прийняти запрошення старого Джоліона. Прийом на Стенгоуп-гейт був явищем винятковим: ось уже дванадцять років, відколи померла стара місіс Джоліон, тут не влаштовували жодного прийому.

Ніколи ще в цьому домі не бувало такого повного зборища. Забувши про свої чвари, Форсайти об'єдналися, якимсь загадковим чином, щоб дати відсіч спільній небезпеці. Немов череда корів, що побачила на пасовиську собаку, вони стали голова до голови й плече до плеча, готові рушити на ворога лавою і затоптати його на смерть. Прийшли вони, певна річ, також із метою довідатись, що їм дарувати, бо, хоч питання про весільні подарунки звичайно вирішувалося в такий спосіб: «Що ви даруєте? Ніколас дарує ложки»,— однак чимало залежало від особи нареченого. Якщо він чепурний, елегантно вбраний і, очевидно, хлопець із достатком, то йому слід Дарувати гарні речі: він-бо на них сподівається. Нарешті кожен дарував те, що узгоджувалося з родинним стандартом, який встановлювався десь так, як установлюються ціни на біржі,— остаточний рівень його визначали в просторому цегляному будинку Тімоті на Бейзвотер-род навпроти Гайд-парку, де жили тітоньки Енн, Джулі й Гестер.

Що Форсайти сполохалися, почувши про капелюх, то була річ цілком природна. Хіба міг інакше зреагувати рід, що такої великої ваги надавав зовнішності, — адже потяг до неї завжди буде властивою рисою могутнього класу великої буржуазії,— хіба міг він відчути щось інше, крім занепокоєння! Це було б неможливо й неправильно.

Винуватець того переполоху стояв біля дальніх дверей і розмовляв із Джун; його кучерявий чуб розкуйовдився, так наче все в цьому домі видавалося йому, гостеві, чудернацьким. До того ж вираз обличчя у нього був такий, немов він тамує посмішку.

Джордж мовив упівголоса до свого брата Юстаса:

— Він іще дасть дьору, цей меткий Пірат.

«Химерний молодик», як згодом назвала його місіс Смолл, був середнього зросту, кремезний, блідий і смаглявий з лиця, мав бурі вуса, гострі вилиці й худі щоки. Похиле чоло випиналося горбками над очима — таке чоло можна побачити в левиній клітці