Читати книгу - "Ранні твори, Черемшина Марко"

НЕЗАБУДЬКА

(Казка)

Коли люди стали ненавидітися і теряли людське серце, тоді зійшов ангел доброти на землю.

Тепле літонько розкошувало на землі. Людська праця, засіяна навесні, доспівала на потіху працьовникам.

Уквітчаний добродійним вінцем, ангел станув на просторій ниві багача. Вона аж стогнала під тягарем буйних плодів управленої ріллі. Побіч неї тягнувся вузенький кусник поля, що приналежав до вбогої людини. На ньому було майже пусто. Засіяне збіжжя зниділо, зрудавіло на безплодній глині. Звідки ж убогому управити свою ріллю, чим йому добре її обробити, коли в нього нічого немає?

І глянув ангел на ниву вбогого, і сумно йому стало. Він взяв із свого вінця синю, як облак, цвітку і засадив її на полі багача.

- Цвітко,- сказав він,- ти пригадуй багачеві, щоб не забував на вбогого.

То проговорив і полетів вгору, високо...

Цвітка в одну мить розрослася по всіх багацьких полях. І здивувалися багачі, коли її увиділи. Вони чогось добріли на її вид.

А вбогі прозвали її незабудькою.

РОЖІ

Навесні в діточому городчику раз розцвітались рожі. Їх пупіночки розвивались помаленьки під благодатним впливом сонячного проміння. За два-три дні вони стануть окрасою городчика. Їх пахощі розіллються далеко.

Та не всі пупіночки розвинулися, не всі розцвілися. Одні з них змарніли і зниділи. Немилосердні усільниці їх понищили.

Бідні вони, не правда ж, бідні?

Так само марніють вранці життя свого діточки, що попадуться під вплив приміру лихих людей і наслідують нерозважно їх нечесні вчинки.

Бідні тоті діти!..

МУХА

В закутчику під стелею тріпонеться в павутині муха. Кроволюбивий павук прибігає, проколює її і висисає кров з неї.

Дурна та муха! Не сміх, не сором то їй у сіть впадати, коли у неї здорові очі?

Вона була думною із-за своїх очей, їм самим лишень вірила і літала, куди лишень її забагливість веліла.

Не вірте, діточки, замного своїм очам, не підчиняйтеся забаганкам вередливої лакомості, а слухайте старших, щоб і ви в сіть мимоволі не впали.

СЛЬОЗА

(Різдвяна казка)

Скільки разів возьме кріпкий мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хорої вдови Кравчихи. Вона лежить на твердій постелі, накрита старим сірячком, та лишень сумним стогоном нарікає на студений вітер і мороз, що шпарами стін дістаються до її незатопленої хати. Коло неї порається її донечка Маруся, що рада б в кожну хвилю своїй матінці яку-небудь полекшу вчинити. Та що ж вона годна? Заробити не піде, бо і сили у неї ще нема, а просити о милостиню, то таки дуже соромиться. А люди, от як люди: кожний собі рад, чужа нужда їм не в гадці.

- Ненечко дорогенька,- лебеділа Маруся,- нині святий вечір, а у нас нічого немає і вам не лекшає. Як би то красно й любо було, коли б ми ввечір разом пшеничку їли. Хто знає, чи другої діждемо. Передучора ви самі про те згадували, тільки що я плакала, як ви загадали заставити одіж покійного нашого батенька. Мені жаль тої одежі, але коли ви вже кажете, що навесні мож буде її викупити, то вже най і так було би. Заробимо й викупимо, коби здоровля. Позвольте ж мені, ненько, з нею у місто піти і зробити так, як ви казали. Куплю й ті ліки, що люди радили, й на вечерю дещо і дровець принесу. То буде гарно, ненечко! Позвольте, я борзенько вернуся.

- Та студінь надворі,- простогнала Кравчиха.

- Я ваші чоботи взую - хоч великі вони, але я соломою випхаю. Добре, ненечко?

- Як змерзнеш, то вертайся з дороги; то студінь - сніги…

- Не змерзну, золотенька ненько, що мені студінь! Для вас я в огонь піду.

Вже не мучила дальше питаннями хорої матінки, тільки зробила, як думала: накрила її шматтям, що лишень у них ще було, взяла батькову одіж і в місто помандрувала. От вже таки добре з полудня. В зимі який вам то день? Сюди-туди обернешся, та й вже вечоріє. Маруся поорудувала як слід. Вже й домів вертає. Вона рада б зозулею ід неньці полетіти, тільки що крил у неї немає. «Поперечними стежками піду, то скоріше зайду»,- думає собі. А тут сніг засипав стежки, що й сліду не видко. Їй про те байдуже. Вона пішла коротшою ходою. Сніг йде та йде, а мороз бере дужіше, чим рано. Бідній Марусі тяжко йдеться. Вітер провіває через її діраву, стару свитину і неначе приліплює пекучий мороз до самого тіла, а збитошник-сніг сиплеться у її подерті чоботи. Щоб ще лишень через широкий луг перейшла, та й вже дома, вже коло своєї неньки. Та що ж! Вона втомилась. На її чолі виступив піт і в тій самій хвилині замерз на чорних бровах. Бліде її личко посиніло, а ніжки не змогли дальше сніг відгортати, затерпли. Вона стоїть на одному місці, а їй здається, що вона все ще йде. Дрожачий голос, що став вириватись з її гортані, то був її плач. З її синіх оченят потекла одна велика сльоза. Якийсь тепленько приодітий чоловік перейшов случайно коло неї і не порятував. Камінне серце в нього було. «Не відпочивай, бо ніч тебе зайде у твому ледарстві»,- сказав він та й пішов дальше, значить, не доміркувався Марусиного безвихідного положення. Її ридання стає щораз тихіше. Студінь для неї меншає. В її серці робиться гарячо, любо... Вона бачить перед собою неньку і хотіла б її своїм гарячим серцем нагріти. Ручками обіймає вона її за шию та просить: «Ненько моя, нагрійтеся теплом мого серця, а лекше вам стане».

Хмарне небо вже уповилося чорним покровом. В селі радість, гомін. Вечірні світла так і сяють на багатих столах. Різдвяний ангел став літати від хати до хати з дарунками на крильцях. Сніг йде та й іде, а білі його пластинки танцюють собі у