Читати книгу - "Мій ізмарагд, Франко І. Я."

Олександер сидів, його мати й весь двір,-

Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.

А Аглая кричить: «Ну, мій ослику, ну!»

Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!»

Аж у круг двораків його дівка пуста

Завела, і зіскочила живо з хребта,

І платок із очей поспішилася знять…

Що там сміху було, то й пером не списать.

Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя - жіноча краса.

Ані мудрість, наука, ні старші літа

Не дають проти неї міцного щита.

Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець

Може буть проти неї надійний борець».

Вмираючи, покликав батько сина,

Що був його єдиная дитина,

І мовив, звівши голову стару:

«Мій синку, швидко я, мабуть, умру.

Дав бог мені прожити много літ,

Добра надбати і пізнати світ.

Добро тобі лишаю. Не марнуй

Його, та й понад міру не цінуй.

Не думай в нім мету життя знайти,-

Се сходи лиш до вищої мети.

Та, крім добра, ти маєш, синку, те,

Що найважніше - серце золоте,

Досить науки і здоровий ум,

І вже пройшов ти молодості шум.

Одного лиш бажаю ще тобі:

Щоб мав ти друга щирого собі».

Син мовив: «Татку, дяка вам і честь!

Та в мене друзів щирих много єсть».

«О синку, много при їді й вині,

Та в горю помогти - напевно, ні!

Я, сімдесят п’ять літ проживши, вспів

Знайти одного лиш - та й то напів».

«Ні, татку,- мовив син,- з моїх друзяк

Піде за мене кождий хоч на гак!»

Всміхнувсь отець. «Щасливий, синку, ти,

Та я би радив пробу навести.

Заріж теля і запакуй у міх,

А ніччю йди з тим до друзяк своїх.

Скажи: «Біда! Я чоловіка вбив!»

Проси, щоб захистив тебе і скрив.

Своїх так перепробуй, а потім

Застукай і в мойого друга дім».

Послухав син. Як смерклося цілком

Пішов, важким нав’ючений мішком.

До друга найлюбішого воріт

Застукав: «Живо, живо отворіть!»

Явився друг. «Се що тебе жене?» -

«Я чоловіка вбив! Сховай мене!»

Та сей, не відчиняючи воріт,

Сказав: «Тікай! Чи ще мене й мій рід

Ти хочеш у тяжку біду вплескать?

Адже ж коли почнуть тебе шукать,

То де ж підуть насамперед? Сюди!

Бо знають, що я друг твій! Геть іди!»

Пішов по інших своїх другах син,-

Не скрив його, не втішив ні один.

А дехто мовив: «Забирайся ти!

Я зараз мушу властям донести.

Адже ж всі знають, як дружили ми,-

Ще скажуть, що до спілки вбили ми».

Отак всю ніч продвигавши свій міх,

До батькового друга він прибіг.

«Рятуйте, дядьку! Я людину вбив

Та вже й у місті шуму наробив!

Ось труп! Там десь погоня вже жене!

Ой пробі, скрийте трупа і мене!»

Старий живенько замки відкрутив

І з міхом парубка в свій двір пустив.

«Ну, ну, ходи, небоже, скрийся тут!

А трупа десь я впру в безпечний кут».

Замкнув ворота, взяв на плечі міх -

Та парубок упав йому до ніг.

«Спасибі, дядьку! Не турбуйтесь, ні!

Ніяке зло не сталося мені».

І він сказав йому батьківську річ

І все, що діялося з ним сю ніч,

І як подвійно тут він скористав:

Фальшивих другів збувсь, а вірного пізнав.

Мороз був лютий, сніг і завірюха,

По вулиці голодний пес блукав:

Обмерз, продрог,- здаєсь, лиш пушка духа,

Надармо страви й захисту шукав.

Аж чоловік найшовся милостивий,

Впустив до хати пса і обігрів,

Пожалував його, як друг правдивий,

І їсти дав того ж, що й сам він їв.

Та пес, нагрівшися у теплій хаті,

Спочивши і наївшися досить,

Замість подяки став гарчать, брехати,

Ще й кинувся хазяїна вкусить.

Подібний ти до нього, брате милий:

Не тямиш, хто добро тобі зробив,

А тих, що розуму тебе навчили,

Як часто ти зневажив, оскорбив!

Два їздці були раз: митар

І вельможний фарисей;

До мети взялися бігти.

Хто допаде? Той чи сей?

Ся мета - життя у небі,

Щоб до неї дочвалать,

Фарисей запряг два коні:

«Чеснота» одного звать,

Піст, молитва, дари вбогим.

Хто був другий кінь? А ба!

Гордість, злобная обмова

І гидка самохвальба.

Шарпнули оті два коні:

Сей сюди, а той онтам,

Розірвали віз надвоє,

Проваливсь їздець і сам.

Тим часом убогий митар

Шкапу «Смирність» як запряг,

То помалу, але певно

До мети свій віз дотяг.

Асока, цар премудрий, милосердний,

До ради царської звик був просити

Пустинників, аскетів, богомільців

І пильно слухав, що вони казали.

Та се не всмак було його міністрам,

Дорадникам, вельможам, генералам

Сидіти поруч старців у