Читати книгу - "На крилах пісень, Леся Українка"

Ще ж ти молоденька!

Хвилини йдуть,

Пора у путь!

Прощай, рідний краю!

Вже хутко я піду.

Тут долі не маю,-

На чужині знайду.

Шукатиму долі в далекій стороні!

Вперед! прагну волі, у світ пора мені!

Бо літа не ждуть…

Пора мені в путь!

Прощай, товариство, родино рідна́!

Прощай, моя люба дружино смутна!

Я, може, навіки іду в чужий край…

Прощай,- добрим словом мене спогадай!

Я йду, тверда звага

Веде мене на шлях,

У серці одвага,

Хоч сльози на очах…

В далекій чужині

Я сил наберусь

Служити країні

Або - не вернусь…

Я все покидаю: садочки рясні,

І темні діброви, і ниви ясні,

З собою несу я лиш рідні пісні.

Пора у путь,

Хвилини йдуть!

Шумлять на прощання

Зеленії луги,

Летять розставання

Хвилини дорогі!..

Хоч тяжко країну

Рідную покидать,

Я йду на чужину,

Я мушу поспішать.

Далекая путь,

Хвилини не ждуть!

Que suis je, helas!.. 13

Що я тепер, о боже! жить мені для чого?

Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,

Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,

Самої смерті прагну, більше вже нічого.

Не будьте, вороги, ненависні до того,

Хто в серці замірів владарних не здійма,

Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,

Не довго втримувать вам лютість серця свого!

Згадайте, друзі,- ви, котрі мене любили,-

Що я без щастя-долі у житті сьому

Нічого доброго зробить не мала сили;

Кінця бажайте безталанню моєму,

Бо вже коли я тут недолі досить маю,

Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

Посвята сім’ї Ми­хай­ла Ф. Ко­ма­ро­ва 14

Прощай, Во­линь! про­щай, рід­ний ку­то­чок!

Мене від те­бе до­ленька же­не,

Немов од де­ре­ва одір­ва­ний лис­то­чок…

І мчить за­ліз­ний ве­ле­тень ме­не.

Передо мною ки­ли­ми чу­до­ві

Натура сте­ле - тем­нії лу­ги,

Славути крас­ної бо­ри сос­но­ві

І Слу­чі рід­ної ве­се­лі бе­ре­ги.

Снується краєви­дів пле­те­ни­ця,

Розтопленим сріб­ло́м бли­щать річ­ки,-

То ж ма­тін­ка-на­ту­ра ча­рів­ни­ця

Розмотує свої сто­барв­нії нит­ки.

Далі, все да­лі! он ла­та­ні ни­ви,

Наче плах­ти́,- навк­ру­ги роз­ляг­лись;

Потім ук­ри­ли все хма­ри ті си­ві

Душного ди­му, з очей скрив­ся ліс,

Гори ве­се­лі й зе­ле­ні до­ли­ни

Згинули рап­том, як лю­бії сни;

Ще за го­ди­ну, і ще за хви­ли­ну

Будуть да­ле­ко, да­ле­ко во­ни!..

Щастя ко­лишнього хви­лі зло­тис­ті

Час так швид­кий по­жи­ра, мов огонь,-

Гинуть ті хви­лі, мов кві­ти бар­вис­ті,

Тільки й зга­даєш: «Ох, ми­лий був сон!..»

Красо́ Ук­раїни, По­дол­ля!

Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!

Здається, що зро­ду не­до­ля,

Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!

Онде ба­лоч­ка ве­се́­ла,

В ній хо­ро­ші, крас­ні се­ла,

Там ха­ти сад­ка­ми вкри­ті,

Срібним ма­ре­вом по­ви­ті,

Коло сел сто­ять то­по­лі,

Розмовляють з віт­ром в по­лі.

Хвилюють ла­ни зо­ло­тії,

Здається, без краю,- аж зно­ву

Бори ве­ли­чез­ні, гус­тії

Провадять таємну роз­мо­ву.

Он яроч­ки зе­ле­ненькі,

Стежечки́ по них ма­ленькі,

Перевиті, мов стрі­чеч­ки,

Збігаються до рі­чеч­ки,

Річка пли­не, бе­рег рву­чи,

Далі, да­лі по­під кру­чі…

Красо Ук­раїни, По­дол­ля!

Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!

Здається, що зро­ду не­до­ля,

Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!..

Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не,

Грає вог­нем, про­ме­ніє,

І по сте­пу роз­ли­ва своє світ­лонько крас­не,-

Степ від йо­го чер­во­ніє.

Світлом ро­же­вим там степ па­ле­ніє,

Промінь де ллється іск­рис­тий,

Тільки ту­ман на за­хо­ді су­во­ро си­ніє,

Там за­ля­га він, ро­сис­тий.

Он сте­по­веє се­ло роз­ляг­ло­ся

В бал­ці ве­се­лій та ми­лій,

Ясно-блакитним ту­ма­ном во­но по­ви­ло­ся,

Тільки на ха­тоньці бі­лій

Видно зе­ле­ную стрі­ху. А да­лі,- де гля­ну,-

Далі все степ той без краю,

Тільки віт­ряк ви­ри­нає де-не-де з ту­ма­ну;

Часом мо­ги­лу стрі­ваю.

В не­бі бла­кит­нім ні­де ні хма­рин­ки,-

Тихо, і ві­тер не віє.

Де не пог­ля­ну, ні­де ні би­лин­ки,

Тиха тра­ви­ця ле­ліє…

Великеє міс­то. Бу­дин­ки ви­со­кі,

Людей тих - без лі­ку!

Веселую чут­но му­зи­ку.

Розходяться людськії ла­ви ши­ро­кі,

Скрізь вид­но ту юр­бу ве­ли­ку.

І все чу­жи­на! ох, бі­да са­мот­но­му

У міс­ті ши­ро­кім!

Себе по­чу­вать оди­но­ким!

І доб­ре, хто має к ба­гат­тю чий­ому

Склонитися слу­хом і оком.

Тож доб­рії лю­ди ме­не при­ві­та­ли

В да­ле­кій країні,

Там дру­га в при­хильній дів­чи­ні

Знайшла я. І мо­ря кра­су спог­ля­да­ли

Не раз ми при ти­хій го­ди­ні.

На ти­хо­му не­бі заб­лис­ну­ли зо­рі,

Огні за­па­ла­ли

У міс­ті. Ми ти­хо сто­яли,

Дивились, як яс­но на тем­но­му мо­рі

Незліченні світ­ла сі­яли.

Далі, да­лі від душ­но­го міс­та!

Серце праг­не бу­ять на прос­то­рі!

Бачу зда­ле­ка,- хви­ля іск­рис­та

Грає вільно по синьому мо­рі.

А у тую не­ді­леньку ра­но

Синє мо­ре чу­до­во так грає,

Його со­неч­ко пес­тить ко­ха­но,

Красним-ясним про­мін­ням ві­тає.

Що